Вчора, забачивши у моїх сторіс передріздвяний лапатий сніг, у директ посипалися питання про Ванкуверський клімат. 

*сторіс – відеоісторії в соцмережі Instagram, директ – приватні повідомлення в тій же соцмережі.

 Ми тут лише три тижні й встигли застати останні порухи осені й перший місяць зими – найсвятковіший. Мене лякали дощем – сірим, бридким, безперестанним і таким, що заганяє людей в депресію. До дощу я ставилась нейтрально – я дівчинка-осінь: коли я з’явилася на світ, щедрий жовтневий дощ вмивав місто. Тому така погода радше надихає мене на філософські роздуми про життя, меланхолію й романтику, аніж на нудьгу й печаль.

Тим не менш, коли приїжджаєш у нове місто й знаєш, що його повітрям тобі дихати ще принаймні півтора року, виникає потреба вивчити його зсередини, познайомитися з найнепримітнішими вуличками, закарбувати у пам’яті кожен клен і самшитовий мур, знайти місце-медитацію, де можна пити найсмачніший гарячий шоколад й писати свої байки. Я хотіла привітатися з Ванкувером – великим і багатообіцяючим – і знайти в ньому характер, рух і натхнення.

По приїзду нас зустрів Ванкувер-осінь. Добігали останні дні листопаду й місто повністю виправдовувало числа на календарі: воно пахло дощем, травневою зеленню, зів’ялим листям і очікуванням свят. Ми сховалися під під’їздом нашого майбутнього житла і, обіймаючи один одного й наші валізи-шафи, з наростаючим розчаруванням чекали на кінець дощу й прихід жінки з ключами від квартири. Жінка прийшла через 40 хвилин, а дощ так і не закінчився. Втім, чого засмучуватися, нас попереджали, лякали ванкуверським дощем, як лякають дітей Бабайкою. “Ми ж любимо сидіти вдома, стільки занять можна знайти”, – заспокоювали ми себе.

“Ну-ну”, – сказала ванкуверська погода, і наступного ранку ми прокинулися чи то від джетлагу, чи то від сонячного світла. Ми сприйняли це як жарт. Але, на диво, сонце й тепло не відступало ще зо два тижні. “Вам пощастило. От як почнуться дощі…”, – не переставали лякати інші. “Ми просто сподобалися Ванкуверу”, – з посмішкою переконували ми тих інших.

Я не вірила своїм очам і легкому коливанню легень, які із котячим задоволенням вдихали не кисень, а сонце. Я відчувала, як мої веснянки на щоках переплутали весну із зимою й почали набиратися світла й яскравішати. Нам поталанило, що тимчасове житло має скляні стіни у вітальні й вікна виходять на залив з яхтами. Кожного ранку, поки стигнув заварений цитрусовий (бо передріздвяний) чай, я сиділа й спостерігала, як сонце по-тихеньку наповнює світлом білосніжні палуби, неспішною ходою крокує по верхівках яхт, а потім запускає у воду жовтоголових зайчиків – вода сяє і грає хвилями. Сиджу і думаю: “Я – в Одесі”.

Потім пакую нехитрий “письменницький” набір: у маленький рюкзак вміщається лише улюблений записник з чорною ручкою, пляшка води й рукавиці (на випадок, якщо раптом Ванкувер на мене розізлиться). Я спускаюсь з десятого поверху тридцятиповерхівки з нетерплячістю маленького дослідника. Відкриваю скляні двері – і мій мозок ніби забуває про реальність. Йому ввижається, що я – десь у Криму, на дворі – квітень, а птахи навколо – тільки прилетіли з теплих країв. Мабуть, зі сторони я нагадую дитину, яка перший раз побачила зелень, кораблики й сонячну погоду.

Кожного дня я вирішую, куди триматиму шлях. В один день я виходжу і йду направо, вздовж берега, в інший – у зворотному напрямку. Так я обходила весь Йелтаун (наш район) і натрапила на такі знахідки й місцини, про які не розкажуть жодні Google карти. Я відчуваю себе персонажем із якоїсь казки, бо куди б я не пішла, ноги доведуть до краси: так я натрапила на парк, повен диких качок, гірську панораму й прибережний порт. Весь цей час я ходжу, задерши голову й зажмуривши очі: поки сонце наповнює мене натхненням і вітаміном D, я медитую, уявляючи себе джедаєм (ну, хто там ходив на “Зоряні війни”?).

Сьогодні я прокинулась і помітила за вікном щось, схоже на мокрий сніг. “Нічого незвичного”, – подумала я. Через 15 хвилин “щось” магічним чином перетворилося на білі лапаті сніжини (для сніжинок вони завеликі).  По-травневому зелене місто вкрилося тонким шаром снігу. Сусіди з будинку навпроти, здається, ніколи не вимикають різдвяні вогні на ялинках. Мені уявилась картинка з якогось новорічного фільму. Залишалося лише увімкнути Let it snow на фоні. Мабуть, я була слухняною цей рік й інші ванкуверці також, бо Святий Миколай подарував нам цілу купу снігу, коли ми зовсім його не очікували. Я вмостилася біля прозорої скляної стіни й, як кіт, завмерла, зачарована літаючим пухом. Велетенські сніжинки проносилися майже біля мого носа, я спостерігала, як діти (мабуть, доволі шоковані) радісно бігали вулицею, ловили сніг рукавицями, віями і язиком. Їхні батьки бігали також, намагаючись зловити на камеру смартфона чи то сніг, чи то своїх дітей.

Я вже бачила, як я, спакувавшись в шапку, шарф і рукавиці, вирушаю ловити сніг і зимовий Ванкувер на камеру свого смартфона. Я навіть думала зняти сторіс, де я радітиму першому снігу, вітатиму усіх зі святом, ховатиму вії від мокрих сніжинок і посміхатимусь на красивому білому фоні. Я уявляла себе ельфом, снігуркою і пухнастим котом-зимолюбом.

Я вдягнулася так тепло, що будь-яка бабуся у світі була б у захваті. Я взяла свій письменницький набір і святковий настрій. Я вийшла на вулицю.

Я вступила в повну води калюжу, почула під чоботями знайомий “чвакаючий” звук розталого снігу на київських вулицях і отримала п’ять здорових крапель рясного дощу на екран смартфону (я тримала його напоготові, щоб зафільмувати красивий лапатий сніг). Я подумала про себе, що мої сторіс вводять людей в оману і варто показувати Ванкувер таким, який він є (на той момент – противним і мокрим). Я пожалкувала, що через свою наївність не взяла парасольки (і взагалі пожалкувала, що вийшла з дому).

Я пройшла 40 метрів до найближчого Starbucks (місцевий кавовий монополіст), де зазвичай беру той самий гарячий шоколад і пишу свої байки. За цей час я три рази згадала Київ і ще більше тих, хто залякував мокрим Ванкувером. Я вже навіть почала вірити їх словам.

Я взяла свою щоденну норму какао і вмостилася на диванчику біля вікна. Я зробила перший ковток і побачила незвичайну чорну парасолю. “Доволі реалістично, як для такої погоди”, – подумала я. Але потім я звернула увагу на надпис на ній “go ahead – rain on me” (“давай, продовжуй – лий на мене, дощ”)  і на бабусю під парасолею. Вона задерла голову назустріч дощу так, як робила назустріч сонцю я. Вона посміхалася блаженною котячою усмішкою. Вона  так радісно віталася зі своїми подружками-бабусями, ніби сьогодні Різдво й народився Ісус або ніби на вулиці й справді йде сніг. Її подружки реагували так, ніби це також найщасливіший день їхнього життя.

Я теж усміхнулася залишкам багатообіцяючого снігу й місту, яке передумало ставати зимовим. І вирішила написати про ванкуверську погоду. А також про самих ванкуверців, яким не потрібно сонце, щоб посміхатися.

Тепер я теж цьому вчуся.