Про що розказати вам сьогодні? Про Ванкувер? Останнім часом він вередує: дощить, хмуриться – одним словом, на розповідь не заслужив. Легко любити сонячне місто, а ви спробуйте полюбити мокре, сіре й похмуре. Як Ванкувер, наприклад (або Київ). І оскільки ні в нас, ні у вас красивої сніжної зими найближчим часом не очікується (а любити дощову погоду поки не виходить), чому б не зігрітися спогадами про тепле й приємне. Про літо, наприклад. Ба, більше, про літнє весілля. Наше, звісно.

Так от, була вже одна історійка про нього в Instagram. І назвала я її «Як ми до цього дійшли» (докотилися/додумалися – тут вже як вам більше подобається). До того я вважала, що варто було б написати і про вибір сукні, і наші декорації, і сценарій і т.д. і т.п. Мабуть, то було б цікаво для майбутніх наречених або для тих, на кого весілля вже чекає за рогом. Якщо тут є такі дівчата чи хлопці, що ж, бажаю вам сил і терпіння. Та я все-таки пообіцяла написати таємний рецепт успішного весілля за 2 місяці. Чи реально це? Чи воно того варте?

Як було у нас

Я з Кіровограда (чи ж то Кропивницького), Андрій з Олександрії (година від Кіровограда). Ми вирішили робити викуп, звісно ж, на території нареченої (у нашому випадку це була дача під містом), а саме весілля – у заміському комплексі десь посередині між Кіровоградом і Олександрією. Моє рідне місто, хоч і обласний центр, доволі маленьке: майже всі один одного знають, а якщо й ні, то знають родичів/друзів/кумів і т.д. Ми між собою називаємо Кіровоград великим селом (лише у позитивному значенні), але ви не наважуйтеся казати подібне, бо точно образимося. Якщо б ми вирішили святкувати в столиці, я впевнена майже на 99.9%, що не впоралися – ні фізично, ні матеріально.

У Кіровограді теж займають фотографів/ресторани/музику/ведучих за півроку. Нам просто пощастило. 25 серпня було вихідним завдяки Дню незалежності – і у ресторану виявилося вільне місце на цей єдиний день. Фотографів, відеографа й ведучу ми одразу обрали за рекомендацією знайомих (у більшості наречених на пошуки вищезгаданих йдуть тижні й місяці). Одні куми займалися музикою, інші – флористикою за собівартістю (а квіти ой які дорогі), ще одні – скатертинами й занавісками. Кендібар (солодкий стіл) взяли на себе знайомі родичів.

                

Весь декор був зроблений руками моїх батьків, тітки й хрещеної. Мої родичі обожнюють грандіозні проекти. Цього разу проект називався «Весілля за 2 місяці». Ми одразу зупинилися на рустикальному стилі. А знаєте чому? Тому що більшість декору можна зробити або знайти самостійно – свічки, мішковину, сіно, зелені яблука, книжки, обмотані пергаментом, і композиції з живих квітів. Та й цей стиль виявився зовсім виправданим і очевидним, зважаючи дату в кінці серпня, ресторан біля річки, ранок нареченої в селі й нашу сімейну пристрасть до хендмейду. Мені здається мама й тітка отримували часткову реалізацію своєї безмежної творчої енергії, коли кожного вечора після роботи ми збиралися за столом і, озброївшись пістолетом з клеєм, ліпили бутоньєрки, прикраси, свічки, букетики, віночки й весільні келихи. Ми підбирали паперові квіти одного відтінку, інспектували магазини з рукодільним приладдям, роздивлялися змайстровані композиції з різних ракурсів і штампували їх десятками. Мама (якій варто було б замислитися над відкриттям весільної агенції) проводила обідні перерви на роботі в прокуратурі, в’яжучи спицями білі й оранжеві квіти. Батько збивав дерев’яні ящички, фарбував їх у білий колір і потім «зістарював» наждачкою. Нам допомагало багато людей – хто чим міг. Ось так все й вийшло.

На рахунок самого весілля: у мене ніколи не було бачення ідеальної сукні, зали чи ще чогось. Я знала лише декілька основних речей – я хотіла:

  1. Сімейне душевне свято
  2. Мінімальну кількість гостей і лише найближчих людей
  3. Жодних артистів/фаєр-шоу/циган і т.д. – лише наші власні номери з піснями, танцями й іншими привітаннями
  4. Мінімум застілля і пиятики– максимум подій не за столом
  5. Жодних вульгарних конкурсів, нетверезих людей у салаті, бійок й інших непристойностей

Можливо, для когось це прозвучить дивно, але менш за все я переживала, що хтось з гостей буде жалітися на нестачу їжі/алкоголю, обговорювати сценарій, оформлення чи дотримання традицій. Я просто була впевнена, що ми запрошуємо лише тих людей, яким не буде діла до пліток чи засудження. Я знала, що це – наші найрідніші люди, які будуть радіти й плакати разом з нами, щиро підтримувати й веселитися. Після свого весілля я переконана, що, якщо свято справді веселе, а гості – щирі, то ніхто не згадає про якісь огріхи чи проколи. Всі матимуть яскраві спогади й не один раз переглядатимуть весільні фото/відео з усмішкою і сльозами.

Ще одна важлива річ: однією з умов для нас, наречених, був комфорт. Мені не хотілося на власному весіллі, яке буває, дай Бог, один раз у житті, відчувати себе ніяково. Через це у нас не було традиції зняття підв’язки з ніжки нареченої зубами нареченого. Не знаю, звідки пішов такий звичай, але завжди, коли бачила подібне на весіллях інших, мені було неприємно. Ходить наречена вся така прекрасна-чудова, вкрита білим мереживом, у гарній сукні, а потім раз – і задирає її поділ майже до поясу. Мені здається, навіть нареченому це не приносить багато задоволення, особливо, коли навколо всі дружно коментують його дії. Тому ми замінили підв’язку на краватку з написом «Ти наступний». І всім було комфортно 😊. Та, якщо вам подобається варіант з підв’язкою, чом би й ні? Нам пощастило жити в такий час і у такому суспільстві, де нормально дотримуватися одних традицій і уникати інших, якщо вони завдають комусь неприємних відчуттів. Особливо, якщо це стосується весільного святкування. Декому, наприклад, не подобається зняття фати чи фата взагалі. Ніде не прописано, що ви зобов’язані її одягнути. Чи знімати під «Горіла сосна». На нашому весіллі це було через моє власне бажання – так і має бути.

Цей вибірковий підхід стосується і сценарію з конкурсами, й списку запрошених, й навіть сукні чи макіяжу. Якщо вам важливо провести цей день класно, то на період підготовки варто стати більш вимогливим і твердим у своїх «весільних поглядах» – пояснювати рідним й людям, залученим до організації, що хочеться ВАМ, а що викликає дискомфорт. Мені пощастило, що люди навколо підтримували мої ідеї, активно генерували свої й не обмежували в рамках власного бачення. Тому нам вдалося зробити це за 2 місяці – ми були справжньою командою.

Як може бути у вас

Та як завгодно 😊. Можна готуватися місяць, а можна й рік. Можна влаштувати традиційне українське весілля, а можна зробити церемонію босоніж на пляжі. А можна взагалі не святкувати весілля, а одразу відправитися у подорож. Але, як я вже казала, мені важливо було мати таку подію. Для нас двох, наших рідних і друзів, майбутніх дітей і всіх, кому буде приємно згадати той вечір через рік і через десять. Ми навіть готували це свято разом, тому, як справжня команда, відчували свій маленький вклад у результати двомісячної роботи. Ми це зробили! 😊 Тому зможете й ви. Все одно, головне не декорації, страви чи сукня, а люди і їхні схвильовані, радісні обличчя. І сяючі від кохання очі наречених. Все інше – дурниці.

Усі фотографії зроблені Юлею і Євгеном Платоновими – http://evgeniyjulia.com.