Мої стосунки з книжками розпочалися дуже давно. Була зима і мені, здається, було 5. Як зараз пам’ятаю, за вікном сніжило, ми тоді вчотирьох жили в однокімнатній квартирі і мені до рук потрапила одна з віршованих книжечок, яку мені читала мама. Я, як доросла дівчинка, розгорнула книжку (картинок в ній було більше за слів) і – доклавши неймовірних зусиль – прочитала перший рядок. А потім і весь вірш. Я пам’ятаю свої емоції досі: вміти читати – це

а) бути дорослим

б) захлинатися від моря інформації, в якому несподівано опинився

в) й, звісно, пишатися самим собою.                                                                          

З тих пір я зрозуміла, ЩО я люблю більше за солодощі. Я почала реалізовувати свою жагу до книжок семимильними кроками. У першому класі нас вчили читати по складах. Вчителька, помітивши, що мені це вже давно не цікаво, приносила мені серйозні літературні зразки – «Пана Коцького», «Івасика Телесика» й інших казкових товаришів. Моя мрійлива душа полюбила казки, а згодом – фантастику. Мене зрозуміють поціновувачі «Гаррі Поттера», «Артура в країні мініпутів», шести книг про Ніну від Муні Вітчер, «Ерагона» тощо. Вперше зустрівшись з дитячою фантастикою, я була шокована, що книги можна проковтуватися за декілька годин, що пригоди вигаданих персонажів у вигаданому світі можуть ставати настільки ж реальними, як моє власне життя. Я закохувалася в майже ідеальних головних героїв і відверто злилася на несправедливих і самозакоханих негідників.

Більше того, у мене є дідусь, який любить казки та фантастику так само, як і я. Чи не кожні вихідні ми разом ходили у місцевий ляльковий театр, де мої улюблені твори оживали, говорили, танцювали й отримували голосні оплески від юних глядачів. Після вистав ми малювали персонажів і обговорювали казки так, ніби ці історії стосувалися нас самих.

Дідусь часто розказував, як полюбив читати він. З його слів, він був «сільським романтиком». Його місцева бібліотека не могла похвалитися широким розмаїттям книг, але дідусь був там частим клієнтом. Він читав, де міг і коли міг. Заховавшись у полі чи майже у темряві з ліхтариком під ковдрою  – кожна прочитана книга ставала відкриттям, насолодою і відривом від буденності. Навіть зараз він читає багато, на різні теми й до пізньої ночі, запоєм. І так само любить казки. Коли він приходить до нас додому, він часто питає мене – ніби я дійсно книжковий експерт – що я раджу прочитати сьогодні. Я, з виразом обличчя справжнього книжкового критика чи ж принаймні консультанта, дістаю з поличок книжкового стенда декілька книг на вибір, супроводжуючи їх короткими коментарями. Колись я працюватиму в книжковому, колись…

Починається моя середня школа – і одразу дві неймовірні вчительки з літератури (української і зарубіжної) з’являються в моєму житті. Я починаю фанатіти від Марка Твена, Жуля Верна, Артура Конан Дойля, Лесі Українки, Івана Франка (з його «Захаром Беркутом») і романтичного Василя Симоненка. Я дізнаюся, що літературу можна аналізувати. Що вона глибока. Що варто читати між рядків. А ще – що у письменників і поетів найчастіше нелегка доля. Тепер література = наука.

Зараз література – це натхнення. У вас колись було таке, що один прочитаний вислів може зробити весь день? Змусити щось робити? Згадати про щось важливе? Коли я сама почала писати (маю на увазі, більш доросло й усвідомлено), я зрозуміла, як важливо людям читати – повненькі томи, журнальні замітки чи статті у блозі. Як важливо чути, що ти не один у своєму досвіді. Як важливо проживати досвід інших – або бути застереженим від чужих помилок. Бо ж насправді, чому ми любимо читати? Бо маємо лише одне життя, тут і зараз, певні умовності й обставини. Книжка дозволяє проживати сотні, тисячі життів. Звичайних і екстраординарних. Відвідувати думками найвіддаленіші куточки планети або неіснуючі паралельні світи. Це досвід, навчання, мудрість і розвага – все у одному флаконі.

Я не вірю, що колись людство перестане читати. Принаймні, не в найближчому майбутньому. Ви б дозволили завантажити у свою голову гігабайт інформації замість того, щоб прочитати десять книжок? Виглядає так, ніби я 75-тирічна бабуся, яка відчайдушно захищає моральні цінності й паперові книжки і повторює: «В наші часи було краще!». Та я підозрюю, що не самотня у своїй любові до реальних друкованих книжок – з гладкими й різьбленими обкладинками, хрусткими сторінками, свіжим ароматом фарб.

По секрету кажучи, я обожнюю книжкові магазини, їхню «ауру» й можливість оком пробігтися по тисячі різних історій – яскравих дитячих коміксах, стриманих зразках класики й нестандартних новинках у нестандартних жанрах. Я люблю «відходити» від прочитаного – не братися за нову книгу декілька днів після прочитання чогось важливого й впливового, що зачепило мої потаємні струнки, ніби виявляючи повагу до історії, дозволяючи їй осісти в моїй голові без поспіху й надлишкових емоцій. Я люблю виписувати важливі словосполучення й речення, креслити олівцем на полях і намагатися вловити кожну важливу деталь, ніби щось, написане автором книги, може змінити моє життя.

Я люблю книги, сподіваюсь, ви також. Я хочу, щоб ви теж згадали свою книжкову історію. Як ви вчилися читати? Чи любили ви казки? Чи змушувала вас книга не спати всю ніч? Розкажіть про книги, які вас вразили – які ви любите, ненавидите чи не розумієте. Діліться книжковим досвідом – я завжди рада вас чути.

Дякую, що пишете мені у відповідь. Кожне ваше враження, кожне слово підтримки чи емоційного зворушення нагадує мені, що я займаюся чимось вартісним.

Шлю цілунки й обійми,

Юля