Меланхолійна ванкуверська погода надихнула мене на цю розмову з вами. Розмову про те, чим я, власне, займаюсь, – про письмо. У заголовку стоїть «людина, яка пише», і це означає, що я не беруся називати себе словами «журналіст», «письменниця», «блогер». Вам треба знати про мене лише те, що я – людина, яка пише.

За час існування mostiki.com я помітила, що найбільшу статистику і найгучніший відгук у ваших серцях отримують не ванкуверські спостереження і не інформативні статті на серйозні теми (це я про нерухомість, ага 😊 ). Найпопулярнішими завжди виявляються особисті історії – про моє життя, родину чи переживання/роздуми. Зізнаюся, такі тексти пишуться найшвидше і найлегше – у цьому їхній ще один значний плюс. Коли я писала вірші, це відбувалося так само. Якась нова незвична думка приходить у голову, під рукою виявляється «стилос» (чи все-таки стилет?) – вуаля! – і вірш/текст готовий. Я люблю їх за те, що мені не треба допомога Інтернету чи книжок, щоб твір виглядав повноцінним. Для нього просто потрібна я і натхнення.

Статтю про Ванкувер і марихуану я, здається, писатиму ще вічність.

Текст про дитинство був готовий за декілька годин безперервного письма у кав’ярні (кав’ярні моє таємне місце сили).

Коли я пишу особисті історії, я намагаюся бути максимально щирою і зрозумілою. Бо такі тексти, хоч на час читання, знищують між мною і вами віртуальні бар’єри – і ми просто говоримо по душах.

День публікації статті завжди інтригуючий і трохи емоційний. Зазвичай, це відбувається зранку по ванкуверському часу і, відповідно, ввечері по київському. Більшість читачів відпочивають вдома після навчання й роботи, і я, зробивши правки й вибравши фото, надсилаю своє творіння поміж людей. Із важливими, на мій погляд, статтями я отримую легкість і щастя, лише натиснувши кнопку «Опублікувати». Мені цікава статистика і реакція читачів. Але найголовніше відбувається тоді, коли ще ніхто не бачив тексту. Кожного такого разу на душі стає спокійно і тихо – ніби я сказала те, що хотіла, ніби відправила важливий меседж у світ, поділилася чимось сокровенним. Це відчуття після довгої розмови з найкращим другом – коли на серці не залишається нічого, чим би можна ще поділитися. За це я люблю письмо. Так художники, співаки і композитори діляться своєю творчою енергією, коли малюють, виступають, творять. Так люди виплескують емоції за розмовою у психолога чи на заняттях боксу. Я відчуваю те ж, коли пишу.

Іноді голова болить від думок і нереалізованих ідей. У ті періоди життя, коли я не писала (наприклад, 2 роки навчання в КІМВ – аналітичні записки не рахуються), я не могла до кінця розслабитися, мені чогось не вистачало. Я зустріла Андрія і завела щоденник: почуття виливалися через край і мені конче треба було це задокументувати. Після весілля ми полетіли на «європейські канікули». Знову купа вражень не могла поміститися у моїй голівці. Андрій подарував мені сайт і сказав: «Пиши».

Mostiki.com стало моїм поверненням до самої себе. Сайт нагадав мені, що колись жила-була дівчинка Юля, яка складала вірші, вигравала літературні конкурси і від душі обожнювала писати шкільні твори. Дівчинка встигла вирости, вийти заміж і на 365 градусів повернути своє життя. Але в кожного з нас є те, що залишається незмінним через роки. Мені багато разів здавалося, що мій шлях інакший, що я не зможу чи просто боюся. Та доля раз за разом повертала мене на цей курс: востаннє – з допомогою мого чоловіка.

Зізнаюся, це не так легко, як може здаватися. Із завидною регулярністю кудись тікає натхнення, мотивація чи закінчуються теми. Вірніше, я дивлюся на список з 10-12 ніби цікавих тем, вони дивляться на мене – і я розумію, що жодна не збуджує мою кров і не окриляє на подвиги. Іноді хочеться написати про щось дуже важливе й особисте, але мій здоровий глузд ввічливо нагадує, що це вже занадто – і текст хорониться всередині мене чи улюбленого записника.

Іноді мені не подобається, що я пишу і здається, що це надрукував випадковий перехожий, а не Юля Мостова. Іноді мені не хочеться перечитувати готовий текст. Звісно, редагування – найкращий друг письменника. Але, так, я буваю лінивою жопкою!

Врешті-решт, я відчуваю себе собою. І це найкраще відчуття, яке може давати улюблена справа.

Наприклад, пости в Instagram приносять мені мінімум задоволення. Я не люблю зобов’язаність і обмеженість, а ще ненавиджу обробляти фото.

Блог – це чистий аркуш. Він повністю мій. Я роблю, що хочу. Пишу свою історію. Знаю, що ви тут, зі мною, поруч. Без вас мої історії – порожній звук у темряві. З вами рядки оживають, дихають, говорять і слухають.

Дякую, що допомагаєте мені відчувати, хто і що я є. Дякую, що чекаєте і повертаєтеся. Поки ви тут, mostiki.com житиме. А з ним – і людина, яка пише.