Героїня сьогоднішнього інтерв’ю – Ліза. Родом із Києва, закінчила Thompson Rivers University і працює у Ванкувері. Любить подорожі, книги і літні пікніки.  

Ми домовилися про зустріч у популярній кондитерській Thierry на Alberni Street. Я хотіла завбачливо прийти раніше, бо ж перше інтерв’ю то завжди лячно. Натомість Ліза вже сиділа у кріслі на літній терасі, допиваючи чай. «Які ж все-таки пунктуальні ці канадські українці», – промайнуло в моїй голові. Ліза трохи занепокоєно попередила, що інтерв’ю до цього не давала – new experience, як-то кажуть. Здається, зізнання інтерв’юера (мене) у власній недосвідченості подіяло заспокійливо. Диктофон почав запис.

Як мене занесло до Канади

В одинадцятому класі до нас прийшли промоутери університету Thompson Rivers University і розказали про навчальний заклад у містечку Кемплупс (Британська Колумбія). Ще з середньої школи я з батьками розглядала можливість освіти за кордоном. У Європі складніше отримати дозвіл на роботу та працевлаштуватися після випуску, тому я записалася на курси від канадського університету. Нас вчили писати есе, допомагали збирати документи. Восени ми здійснили двотижневу подорож до Канади, щоб подивитися кампус і відчути заокеанське життя на смак. Мені сподобався університет і країна. До того ж, тішила ідея, що навчатимуся за кордоном: я завжди уявляла себе у майбутньому десь за океаном у Північній Америці.

Я обрала туристичну спеціальність – Hotel and Resort Management (готельно-ресторанна справа). Ми з батьками багато подорожували і я хотіла працювати у цій сфері.

Після успішного вступу, приїхавши в Thomson Rivers ми мали внутрішній мовний тест: якщо рівень англійської був недостатній, студент мав пройти певну кількість класів ESL – English as a Second Language. У мене був один семестр ESL, а на другий я вже мала звичайні предмети.

Я ніколи не вчилася в українському університеті, та коли інші розповідають свої студентські історії, я навіть шкодую, що не спробувала, як це – бути студентом в Україні. Я трохи заздрю. Хоча безсонні ночі, виплакані очі були і тут (усміхається).

Коли я переїхала до Канади, мені було всього 17. Зараз я розумію, що взагалі не мала уявлення про те, що роблю і що на мене чекає. Можливо, якщо б знала, то відмовилася 😊 Тим не менш, за цей час я дуже виросла, стала самостійною.

Терпіння і ще раз терпіння

Перший семестр завжди важкий. Для усіх. Без батьків, без дому, без друзів. Більш того, я не знала, як вчитися правильно. В українській школі можна було підійти до вчителя, якщо помилилась, і попросити переписати, перекрити невдалу роботу більш вдалою.  Тут списувати не можна, на все одна спроба.

Я завалила клас Економіки і мала брати курс заново, при цьому ще раз його оплачувати. Коли я приїхала додому на зимові канікули, то благала батьків залишити мене в Україні і не повертатися назад. Та вони не погодилися. Зараз про це дуже смішно згадувати, але тоді емоції закипали.

Також перший рік я жила в host family і мій досвід був не дуже успішним. Нова країна, мова і дитяча необізнаність нагнітали стосунки з прийомною мамою. Мені пощастило, що в університеті був Advisor українка – вона допомогла змінити сім’ю. До неї можна було прийти, що б не сталося: щодо страхування, університету чи просто за порадою. Вона була університетською мамою. З наступною родиною мені дуже пощастило –  я жила у них до кінця навчання.

Навчання по-канадськи

Коли ти вчишся в Канаді, тебе не пресують. Хочеш – вчись. Не хочеш –  солодко не буде: списати чи задобрити викладача не вийде. Доведеться проходити одні й ті самі класи по декілька разів і плати знову. Тим не менш, викладачі були раді прийти на допомогу і пояснити складні теми.

З цікавого, у нас були field trips – ми їздили до Ванкувера подивитися, як працюють готелі зсередини. Були класи wine tasting – ми куштували вина різних сортів і записували враження. Робили проекти, презентації, працювали в групах, дискутували – ми ніколи не обмежувалися теорією. Фінальна оцінка залежала і від тестів, і від проектів/робіт.

В університеті постійно проводили заходи для студентів. Наприклад, по четвергах відбувалася собакотерапія: коли стресуєш від екзаменів, класно відволіктися і погратися з песиком. У період іспитів організовували столи з розмальовками і пластиліном. Були дискотеки, святкування, фестивалі різних культур, де ми мали можливість представляти Україну.

Коротко про працевлаштування

Після того стало легше, я почала звикати. Але у повній мірі адаптувалася після двох років канадського життя. У мене з’явилися друзі, я переїхала у більший і цікавіший Ванкувер. Після отримання Diploma (для бакалавріату треба 4 роки, а я навчалася 2), я мала право працювати з Postgraduate Work Permit – його дають на 2 або 3 роки. Я пішла працювати в готелі на front desk (стійка реєстрації) – це була моя перша серйозна робота. Влаштуватися було неважко, особливо у літній сезон, коли до Ванкувера з’їжджаються туристи. Я роздрукувала резюме і ходила по готелях, питаючи, чи є в них вакансії.

Студентів на роботу брати не цураються. Особливо, позиції entry-level. Коли хтось каже, що планує їхати сюди вчитися на Hospitality, мені хочеться сказати, що це того не варте. Для таких посад не потрібно вчитися в університеті.

Коли працюєш у готелі чи ресторані, тобі треба залізні нерви, вміння працювати з людьми, привітність і гарна англійська. Всьому іншому тебе навчають на місці – як користуватися системою і т.д.

Ні разу в житті мене не спитали про диплом. В університеті я завжди турбувалася за GPA – середній бал. У мене він був досить високий. Я думала: «Як класно. Мене візьмуть на всі роботи». У результаті, на це не звернули жодної уваги.

Про рідний Київ і культуру

Найбільше розчарування пов’язане  з тим, що тут немає архітектури. Я просто не могла це пережити. До того ж, у Кемлупс не було культурного життя. Київ мені подобається тим, що я можу просто йти вулицею, побачити Костел Святого Миколая, зазирнути , а там – органна музика. Коли  я приїжджаю до Києва,  я сію любов і добро, просто гуляючи вулицею. Мене нічого не нервує. (можливо, тому, що я там не живу). Я обожнюю всіх навколо. Та нещодавно, сидячи у ванкуверському автобусі, я помітила, що в мені прокинулися зачатки того почуття, яке я мала в Києві. Я зрозуміла, що пристосувалася.

Раніше я була трохи grumpy. Мене багато що непокоїло – люди, трафік, культурні відмінності. Але зараз я відчуваю себе частиною цього світу. Коли переїжджаєш на інший кінець світу, ти неминуче відкриваєш багато нового – для себе і в собі.

Сум – неминучий, просто не варто його боятися

Перший момент, коли я зрозуміла, що втрачаю розум, сумуючи за домом, виглядав так: я сиділа в університеті між парами й увімкнула гімн України в навушниках. Слухала і думала: «Що я тут роблю?!». Це звучить депресивно, та зараз я щаслива. Просто варто зізнатися, що були важкі періоди. Найбільший біль – це те, що ти відрізаний від дому, сумуєш за батьками і за Україною.

Раніше у мене було стереотипне бачення світу. Я картала себе, що не отримала бакалаврат, а пішла працювати після 2 років навчання. Мій світогляд змінився, коли я  побачила, як живе канадська молодь. Вони подорожують, працюють, потім вчаться, не бояться вступати в університет навіть у 30 років. Також напочатку я була трохи grumpy: мене багато що непокоїло – люди, трафік, адаптаційні складнощі. Після 3 років ванкуверського життя  я відчуваю себе частиною цього світу. Я прив’язалася до міста, людей і вічно красивих гір.

 Хочете поділитися своєю історією? Пишіть на yomostova@gmail.com.