Героїня сьогоднішнього інтерв’ю – Соломія з Тернополя. Вона навчається на першому курсі програми Marketing Management у British Columbia Institute of Technologies, працює на двох роботах і активно волонтерить в українських організаціях.

На друге інтерв’ю я прийшла завчасно. На цей раз я запросила співрозмовницю у Waves Coffee. Я дмухала на гарячий чай, аж раптом у напівпусту кав’ярню увірвалася невеличка українська дівчина (наших видно здалеку). Розмова спалахнула, як сухий хмиз. Соломія щебетала і щебетала, а я лише встигала кліпати очима і дивуватися. Що мене так здивувало? Зараз розкажу.

*коментарі авторки блогу виділені курсивом

Щасливий квиток до Канади

У рідному Тернополі я навчалася в спеціалізованій школі з іноземних мов. Одного дня мама дивилася телевізор і побачила інтерв’ю з учасниками програми Open World Learning: учні розповідали, як подорожують до Канади, щоб вчити англійську під час канікул. Умови відбору були прості: вік старше 14 і базове знання англійської, бо передбачалося, що учні потрапляють або в українську, або англомовну сім’ю.

Ми вирішили спробувати. Влітку я на 6 тижнів поїхала до школи ILAC у Ванкувері: вчила мову, ходила на екскурсії по коледжах та вузах. Коли приїхала вдруге на 8 тижнів, я навчалася у Canadian College – там нас готували до IELTS. Перший раз мені не вдалося потрапити до української родини – мене прихистила азійська. Вдруге я гостювала у знайомої українки. Host families (приймальні родини) ознайомлювалися з нашими даними та вподобаннями і робили свій вибір. До того ж, у ціну проживання входило і харчування.

В 11 класі після тесту на знання мови (прохідний мінімум – 6.5 з IELTS) і подачі документів я отримала заповітний лист про вступ і полетіла назустріч своїй мрії – закладу ВСІТ. Організатори OWL знайшли для мене прийомну українську сім’ю і оточили дружнім колом студентів-українців – такий собі starter pack (початковий набір).

Коледж я вибрала, частково покладаючись на удачу й інтуїцію. Мені подобався BCIT і Douglas College. Коли ми були на екскурсії у першому з них, відбувався невеликий конкурс. Всього лише відповідь на одне питання – і фірмовий сувенір твій. Я сказала собі: «Якщо вгадаю, то все-таки вступаю до ВСІТ». Сталося неймовірне: я відповіла правильно, потім стала студенткою цього коледжу і ні разу не пожалкувала про рішення довіряти маленьким знакам долі.

Навчання і труд все перетруть

Мабуть, усі кажуть, що вчитися важко, і це чистісінька правда. Під час першого семестру я взяла 6 дисциплін і була дійсно завантажена. Другий семестр був набагато легше: я поступово адаптувалася, зрозуміла вимоги і очікування викладачів.

Мені подобаються вчителі, бо вони набагато простіше ставляться до студентів. З ними можна поговорити, написати листа, зустрітися. Сам навчальний процес доволі суворий: викладач дає один-два шанси покращити оцінку – ні – то ні. Міжнародним студентам іноді дозволяють користуватися словниками, дають додатковий час на екзаменах. Та на цьому поблажки закінчуються.

На більшості уроків треба робити групові проекти з людьми з різних країн – і з канадцями теж. Буває, виникають конфлікти. Серед студентів 50/50 місцевих і іммігрантів. Деякі канадці виявляють бажання допомогти і намагаються підтримати неангломовних. Деякі ж не розуміють, чому ми сюди приїхали і вказують йти вчити англійську. В кінцевому рахунку, не важливо, чи ти канадець, чи приїжджий – робота має бути зроблена. Після виконання проекту у групі відбувається evaluation (оцінювання) – ми ставимо бали студентам, з якими працювали разом. Це впливає на остаточну оцінку.

У ВСІТ є велика бібліотека, магазини, їдальні, безкоштовний спортзал. Там можна жити. Деякі студенти, насправді, так і роблять. У нас є навіть спеціальні кулі для сну – займаєш місце у черзі і спиш там декілька годин. Саме тому я вирішила жити в приймальній родині, а не в гуртожитку. Я хочу ходити вулицями, бачити світ, а не сидіти над підручниками 24/7 й оселитися у бібліотеці.

Як я встигла помітити, студенти ВСІТ дійсно бояться перетворитися на завсідників університетських стін. Ризик великий – студенти платять за навчання і, згідно з умовами візи, мають не пропускати уроки і отримувати добрі оцінки. Ось де гарна мотивація гризти граніт науки!

Встигнути все? Легко!

Я вчуся на парт-тайм (неповний день) і сама обираю дисципліни і розклад. На денну форму, зазвичай, йдуть студенти одразу після школи і без досвіду роботи. Парт-тайм – це зручне рішення для працюючих людей, які хочуть отримати знання в якійсь конкретній сфері. Або ж компанії часто відправляють своїх працівників для проходження курсів, які потім допоможуть у роботі.  

Навчання на моїй програмі триває 2 роки з перспективою продовження. Я планую вчитися далі, але теж на парт-тайм. Зараз я поєдную навчання з двома роботами. Можете здогадатися, що дає мені більше досвіду і навичок. Обидві мої роботи пов’язані з продажами. Фішки та поради, які розказують мої колеги, я використовую на уроках.

Тут мій подив досяг апогею. Ця маленька 18-ти річна дівчина вже працює на двох роботах і при цьому виглядає, ніби щойно з відпочинку – весело та енергійно. Чи то ванкуверське повітря так впливає, чи тернопільске коріння…

Влаштовуватися на роботу було не важко. Спочатку я працювала як сезонний працівник. На Різдво та Новий рік завжди купа роботи, тому набирають багато людей. Потім я знайшла ще одну вакансію. Під час прийому дивляться на досвід та рекомендації колишніх працедавців. Навчання ролі не грає. Та, коли влаштовуєшся на звичайну офісну роботу, дипломи та сертифікати, звісно, мають значення.

Про ложку дьогтю у бочці меду

Спершу, коли я приходила на роботу, кожен день був стресовим. Що зараз буде, що мене спитають? Я працювала в магазині чаїв і мені треба було розказувати про особливості і застосування кожного сорту і кожного прибору для заварювання. Бували дні, коли я губилася: магазин невеличкий, людей багато – з рук падали недешеві скляні чашки і баночки.

Бували проблемні покупці. Одного разу до нас зайшла азійка і взялася пити дегустаційні чаї. Я декілька разів наполегливо попередила її, що він гарячий, адже щойно заварений. Вона (як виявилося потім) не розуміла англійської і залпом випила паруючу склянку. Через лічені секунди вміст склянки опинився не в її роті, а на моєму фартусі (слава Богу, я вчасно відійшла). Замість вибачень за облиту мене я отримала невдоволений шквал криків незрозумілою мовою. Ось так от працювати в мультинаціональному місті.

Зимою, коли падали дощі, я працювала на двох роботах, було багато навчання, я нервувала. Опускалися руки: робота, відповідальність, доросле життя. Я не думала, що буде настільки важко. Зараз набагато легше – я звикла.

Коливання психологічного стану іммігрантів завжди нагадує море бурхливих хвиль. Здається, ти призвичаюєшся до міста, людей і стилю життя, аж раптом розумієш, що між тобою і канадцями величезне культурне провалля. До того ж, найчастіше переїжджають молоді хлопці і дівчата. Коли за плечима лише шкільна парта, переїхати до Канади – це як вчити дитину плавати, кинувши її у воду. Але, як показує досвід більшості, плавати навчаєшся швидко і назавжди. 

В Україні я мала активне соціальне життя – гуляла, зустрічалася з друзями. Тут друзів  теж багато, а гуляти нема коли – у всіх робота/навчання. З батьками говорю раз на тиждень. Я приходжу додому о 9 вечора і треба лягати спати, щоб провести у ліжку хоча би 6 годин. А зранку знову йти на свій автобус. Я знаю, що заговорюся з батьками не менш як на годину, тому телефоную лише тоді, коли є час.

Одна дівчина на моїй роботі каже: «Welcome to reality» (ласкаво просимо в реальність). Так воно і є.

Про українізовану Канаду

У мене тут дуже багато знайомих з мого міста Тернополя. Є Чайнатаун – скоро буде Тернопіль Сіті.

Соломія права, у Ванкувері, Сіетлі і взагалі Північній Америці проживає дуже багато корінних тернопільчан – із деякими я навіть знайома особисто. Це цікавий факт, але його пояснення я поки що не находжу. Як думаєте, чому тернопільська молодь подорожує так далеко за океан?

У моєму коледжі є український клуб. Ми організовуємо зустрічі, підтримуємо зв’язки між українськими студентами, проводимо разом час. Нещодавно ми робили стіл з українською кухнею – представляли іншим наші традиційні страви. У планах – вареники-party (вечірка). Також ми організовували покази фільмів про Україну англійською – наприклад, «Гіркі жнива».

Зараз ми плануємо офіційно зареєструвати організацію Ukrainian Youth in Vancouver (Українська молодь у Ванкувері) як неурядову організацію. Вона об’єднує студентів, молодих людей і старше покоління. Ми проводимо традиційні зустрічі у пабах і літні барбекю на пляжах і у парках.

Особисто я була на обох видах зустрічей і маю визнати, що для новоприбулих українців – це найкращий спосіб познайомитися з рекордною кількістю веселих і активних людей за один вечір. Звісно, тут є компанії за інтересами: студенти, програмісти, доросле покоління. Але, врешті-решт, всі дружно підспівують українським пісням і ласують зготоване м’ясо.

Літом приїжджає нова група українських учнів і ми теж хочемо їм допомогти – звозити в університети, показати місто, подарувати відчуття дому. Добре, що є українські організації. Багато людей приїжджає самостійно, покидаючи батьків, друзів і рідне місто. Нас стає більше і підтримка потрібна кожному.

Поради від Соломії для новоспечених ванкуверців

  1. Купуйте лахи в Україні. Тут мені не подобаються гумаки (гумові чоботи). Їх вистачає на один сезон. Одяг теж або дешевий і неякісний, або якісний і дорогий.
  2. Дуже багато людей не вірять, що Ванкувер дощовий. Треба повірити, прийняти долю і не впадати в депресію через погодні умови.
  3. Не варто «видіватися». У нас люди, зазвичай, вдягаються яскраво і привабливо. Тут ніхто не прагне виділитися за допомогою вбрання. Тому футболка й штанці – і ви готові!
  4. Забудьте про сумки, каблуки і супер-макіяж. Раніше я сама була така: ходила з сумками, у сукнях і нафарбована. Сумки я привезла сюди, але вижив лише портфель. У коледж потрібно носити книжки, ноутбук, ланч (їсти в кафе дорого) – єдиний зручний варіант це рюкзак.
  5. Не надійтеся, що вас пустять в клуби і продадуть алкоголь, якщо вам немає 19.
  6. Коли я була в Україні, я знала, що буде важко. Але мене це не лякало – 11 клас, ЗНО – ми і не таке бачили. Запам’ятайте, ЗНО – це фігня. Багато моїх знайомих українських школярів приїдуть навчатися до Канади влітку. Та я одразу їх попереджаю: «Народ, готуйтеся, буде тяжко».

На завершення

Через 5 років я уявляю себе в Канаді. Ванкувер мені подобається природою, погодою, привітними людьми. Можливостей дуже багато – головне їх бачити і не відмовляти собі ні в чому. Я поєдную 2 роботи, навчання і діяльність в українських організаціях – та це робить мене щасливою.

 Від себе скажу лише одне: дорогу здолає той, хто йде. З-боку може здаватися, що життя за кордоном безхмарне і прекрасне, а всі проблеми – зовсім дріб’язкові. Та лише той, хто відважився на такий шлях, розуміє всі підводні камені й приховані перешкоди. Історія Соломії – яскравий приклад того, що не варто боятися пірнати з головою у незвідане й казати “так” можливостям навколо. Особисто мене такі люди мотивують йти вперед і продовжувати обраний шлях навіть після невдач. А вас?

Хочете поділитися своєю історією? Пишіть на yomostova@gmail.com.