Привіт-привіт! Так незвично писати тут (а ще соромно і сумно, шо не робила цього так довго). Самі розумієте – переїзд, навчання, літо(=лінь)… Але я вирішила увірватися в Інтернет-простір з, мабуть, найочікуванішою темою. Сьогодні я почну по-троху розповідати вам про канадське навчання і мій досвід. Ви були зі мною, коли я складала IELTS. Як я готувалася можна прочитати тут, а як проходить сам процес іспиту у Ванкувері – читайте ось тут.

Отже, першим кроком було пройти іспит IELTS. Для вступу на бажану програму необхідно було набрати не менше 6.5 балів. Я, на щастя, отримала аж 8.5 (і була довольна, як слон). Потім почався процес вступу. У моєї програми – New Media Journalism (Журналістика нових медіа) – не було визначених термінів подачі документів, адже групи набиралися упродовж року. Я склала і надіслала університету резюме, результати IELTS, мотиваційний лист (чому ця програма так мені потрібна) і зразок власного твору на довільну тему (у моєму випадку це була англомовна стаття про трансатлантичні перельоти). Минуло 2-3 тижні і мені прийшов довгоочікуваний лист щастя:  «Ви прийняті, чекаємо на вас!».

На персональній сторінці сайту SFU (це мій університет) з’явився список курсів, які мені необхідно пройти, щоб отримати диплом. Там же я змогла побачити, коли відбуватиметься той чи інший предмет: бронюєш місце онлайн і оплачуєш курс. Все, що залишається, – це взяти ноутбук чи записник і прийти на заняття в назначений день.

Мій курс професійний, тобто для людей, які вже мають певний досвід у галузі і хочуть поглибити знання чи отримати нові навички. Тому заняття проводяться по суботах і неділях з 10 ранку до 5 вечора. Звісно, втомлюєшся неймовірно, бо впродовж стількох годин мозок безперестанно працює, але час пролітає непомітно. До того ж, завдяки неформальній атмосфері занять, викладачі дозволяють ходити на годинний обід, а також на короткі coffee breaks – перерви на каву. Ніхто навіть не проти, щоб студенти їли і пили під час роботи за комп’ютером.

На перше заняття я вирішила прийти заздалегідь. Курс називався «Online, video and audio reporting» – онлайн, аудіо- та відеорепортаж. Я звикла, що в Україні прийти завчасно – завжди добре, а от запізнення складає погане враження на інших. Тож я прийшла за 15 хвилин до початку. У довгих коридорах сучасного корпусу знайшла потрібну аудиторію – комп’ютерну. Невеличка кімната, заповнена столами і гігантськими комп’ютерами Apple. У класі не було нікого, окрім молодого хлопця, певно, з азійським корінням.

«Привіт! Мене звати Марк і я ваш інструктор», – на всі 32 посміхнувся той самий хлопець. Згодом виявилося, що він одружений і має двох дітей. Ох, ці азійці точно знають якийсь секрет молодості.

У кожного з нас був комп’ютер з усім необхідним для роботи. Поки я розбиралася з особливостями програмного забезпечення, поступово почали підходити люди. Деякі запізнилися на 10 хвилин, годину, а деякі на три. Марк залишався однаково спокійним і терплячим: індивідуально пояснював кожному новоприбулому все те, що ми вже встигли вивчити. Я була трохи шокована: студенти, які запізнилися, оком не змигнувши, заходили в аудиторію – без жодних вибачень чи пояснень. Мій стереотип про пунктуальність канадців було зруйновано.

Чому саме канадців? Я ж постійно розповідала усім, що у Ванкувері канадців важко зустріти. Так от. Ми почали знайомитися. Марк сказав усім по черзі представитися і розповісти про свій досвід. Мені, звісно, за всіма правилами везіння, випала черга презентувати себе першою. Я усміхнено і з захопленням розповідала, звідки я, де я працювала і з радістю заявила, що досвіду зйомки відео в мене нема (втім, як і у всіх інших). Потім один за одним я слухала розповіді своїх однокурсників. Підсумую: більшість канадці, два австралійці, вік – від 23 до 45 (можете здогадатися, у якій віковій категорії більше народу), всі з великим професійним досвідом у письменництві-журналістиці. Я, звісно, трошки перелякалася. Дорослі носії англійської мови і я… 19-тирічна писака з України, яка у Ванкувері всього-нічого. З іншого боку, де би ще я зустріла стільки канадців?!

Марк почав ознайомлювати нас із програмою занять – всього їх очікувалося 5. Він дістав із коробок камеру, монопод (штатив) і мікрофони. Зі своєю незмінною посмішкою він енергійно заявив: «Ось камера. Сьогодні ви розбиваєтеся на пари і берете один у одного інтерв’ю. Знімаєте це на камеру. А ще не забудьте за b-rolls (загальні й близькі плани, які вставляються у відео, щоб не дивитися безперервно на “розмовляючу голову”). І до кінця дня ви зробите відеомонтаж і покажете відео всьому класу. І ми його прокоментуємо».

Зауважу: з усього класу досвід знімання на камеру був лише у одного 45-тирічного австралійця. Ми всі перелякано переглянулися і я зрозуміла, що страх не вимірюється віком.

Здогадайтеся, з ким у парі я опинилася? Так, з тим 45-тирічним австралійцем! Він письменник і актор-аматор – імпровізує на сцені театру завдяки підказкам глядачів із зали.

Марк швиденько пояснив, як та камера працює, і ми трохи познімали під його керівництвом. Потім настав час самостійної роботи: 2 години і два інтерв’ю. Можете зрозуміти весь той подив і переляк: окрім того, що я вперше в житті знімала відео (не для Instagram історій), я ще й сама стала героїнею відео і давала інтерв’ю. Було дивно, незвично і дуже смішно.

У результаті я зняла відео про особливості роботи імпровізатора, а він – про найглибшу станцію метро у світі «Арсенальну». Навіть не питайте… Ми з напарником обговорювали можливі теми для інтерв’ю і він спитав мене, що я можу сказати про ескалатори. Я одразу ж випалила про «Арсенальну», а ще про те, що встигала робити д/з, поки добиралася на метро до університету. Мій новий австралійський друг був вражений: він зізнався, що завжди мріяв зняти відео про ескалатори. Ну й чудово!

Після двох годин зйомки перед нами – втомленими і розгубленими – стояло нове завдання: зробити відео-монтаж. Для цього на комп’ютерах було встановлено програму Final Cut Pro. Зараз ця програма здається мені легкою і зрозумілою, але тоді я мала прислуховуватися до кожної вказівки Марка і старанно занотовувати їх у конспект.

Настав час показувати відео. І з цим настало полегшення. Я зрозуміла, що кожен тут, незважаючи на вік і досвід, так само не є професійним оператором і режисером. Хтось мав проблеми з монтажем, хтось забув вчасно увімкнути камеру і не записав майже нічого. Коли ми дивилися роботи один одного на великому екрані, одразу приходило розуміння, що всі у рівних умовах і, так, у всіх купа помилок.

До вашої уваги пропонується моє перше творіння! Знайомтеся, мій друг Дрю. 

Ще одним страхом для мене було побачити на екрані саму себе – в інтерв’ю про ескалатори. Я, затамувавши подих, чекала того моменту, коли всі прискіпливо розглядатимуть моє обличчя і мою неідеальну англійську. Але все було чудово! Відео вийшло веселим і зовсім не страшним.

А щодо англійської, звісно, я відчувала прірву між собою і носіями мови. Іноді мені потрібно було реально задуматися, як краще сформулювати те чи інше речення. Особливо це помітно на знімальному майданчику, коли я була і за режисера, і оператора. Потрібно було вказувати герою кожен крок і рух. Мої колеги над цим не замислювалися, а мені іноді доводилося повторювати фрази двічі. Тим не менш, коли справа дійшла до роботи, це ніяк не відобразилося. На третє-п’яте заняття я відчувала себе абсолютно комфортно, а після того, як Марк і інші студенти виділяли мене з-поміж класу за найкращу роботу, я нарешті розслабилася.

Це була перша частина серії історій про моє навчання в Канаді. Далі, безсумнівно, буде. Ух, ще є стільки всього розказати!