Ось ми і дійшли до третьої частини. Я вдячна, що весь цей час ви були поряд. Я рада, що вам подобалося слухати. Фінал все ближче! Принаймні, фінал історії про курс відео-репортингу.

Не пам’ятаю, чи розказувала вам про це, але найважливішим завданням нашого курсу був фінальний проект. Про нього ми дізналися ще напочатку занять. Звісно, тоді проект здавався чимось далеким і нетерміновим – до нього залишалося аж 5 тижнів. Та, як завжди, час пролетів непомітно. За ці 5 тижнів я встигла як злякатися складності завдання і власної неспроможності придумати щось цікаве, так і розслабитися й кайфувати від роботи.

Вимоги до фінального проекту були не надто суворими: 2-4 хвилини, інтерв’ю з людиною/людьми, які цікавлять, ну і базове правило будь-якої історії – початок, середина, кінець. Я одразу знала, що хочу головного героя-українця: я ж єдина не канадка на весь клас, чому б не висвітлити історію співвітчизника? Потім почалися довгі тижні роздумів. У Ванкувері вистачає українців, але з-поміж сотень історій я хотіла знайти ту, яку я одразу зможу побачити у відео-форматі – хоча б у своїй голові.

Я прокручувала стрічку Instagram і раптом натикнулася на проект Vancouver Vibes. На його сторінках публікуються фотографії випадкових людей, перехожих, робітників різноманітних професій, а поруч додається інтерв’ю, яке доповнює історію. Я знала про Vancouver Vibes і перед тим, а ще знала, що у проекті задіяний хлопець однієї з героїнь моїх інтерв’ю – Лізи. Стоп. І тут, трошки погулявши по сайту, я помітила, що той хлопець, Ілля, не лише фотограф, а й засновник проекту. Усе! Я обрала героя фінального відео. Залишалося лише отримати згоду самого героя.

Мені пощастило, бо Ілля радо погодився – і камінь впав з моїх плечей. Ті, хто знайомі зі мною близько, знають, як важко мені буває вибирати і прийняти рішення. А якщо додати до нерішучості залишки мого перфекціонізму… Тому я дійсно була рада визначитися з героєм фінального проекту. Далі все пішло, як по маслу. Я бачила картинку в голові, я знала, як мало виглядати моє відео.

Марк дав нам декілька порад, які я знайшла дуже корисними. По-перше, ми мали знайти й переглянути в Інтернеті відео, схожі за тематикою на ті, які плануємо зняти, але зроблені професіоналами. Я виявила чудові роботи про вуличних фотографів і взяла на замітку купу цікавих ідей – від питань до монтажу. Тож порада перша: рівнятися, вчитися, копіювати у кращих.

По-друге, Марк постійно підкреслював важливість підготовки – preproduction. На прикладах із його роботи (я казала, що він професійний відеограф з величезним досвідом?) він показував детально прописані сценарії і їх втілення на екрані. Від нас вимагалося щось схоже. Ми повинні були сформулювати основну ідею фінального проекту, список запитань до головного героя та розписати кожен кадр, який ми хотіли бачити у готовому відео. Я ніколи не думала, що можна детально планувати відео, але це неабияк знадобилося. Особливо, якщо мова йде про студентку із тижневим досвідом відеозйомки, створення сценарію заздалегідь – це ключ до успіху. А ще набагато менше стресу!

Завдяки інтенсивному навчанню на заняттях і додатковим Інтернет-пошукам рівень моєї компетентності у зйомці і редагуванні відео змінився від «повного нуля» до «впевненого новачка». Усі перегляди фільмів та відео на YouTube перетворилися на детальний аналіз: я не могла насолоджуватися кінострічкою, не зосереджуючись на цікавих ракурсах, швидкій нарізці чи поєднанню музики й картинки. За тиждень до здачі фінального проекту я іноді не могла заснути. У моїй голові так і виринали сцени, народжувалися нові ідеї для монтажу – потім я намагалася знайти в Інтернеті способи втілення їх у життя.

Настав час знімати. Оскільки Ілля працює до вечора, нам залишався час після шостої. Перший день ми присвятили зйомці на вулиці: важливо було показати, як герой взаємодіє з людьми, як записує історії для Vancouver Vibes і фотографує незнайомців. Ілля був у роботі як риба у воді. Він легко знаходив персонажів своїх знімків-історій, так само легко розпочинав дружню розмову й через декілька хвилин люди розказували подробиці свого життя незнайомцю з камерою. Мені залишалося лише слідувати за Іллею і ловити вдалі кадри – їх вийшло безліч. Прекрасне літнє сонце допомогло зняти чудові портретні плани самого Іллі: промені відбивалися від дахів і вікон, заломлювалися в дужках окуляр, додавали барв очам. Ми натрапили на будинок, з вікна якого лилася вода, і зняли сцену-імітацію дощу – звісно, сонце надало особливого шарму.

Другий день був присвячений інтерв’ю і зйомці дому героя. Надихнувшись одним із відео на YouTube, я захотіла передати побут у якому живе фотограф, ті маленькі деталі, які слугують йому натхненням. Інтерв’ю вийшло щирим і розслабленим, адже домашня атмосфера налаштовувала на дружню розмову.

Окрім цих зйомок, я провела якийсь час на вулиці, знімаючи людей, дороги, Ванкувер. Оскільки проект Vancouver Vibes про життя міста та його мешканців, мені необхідні були кадри для передачі руху та настрою.

Серед іншого я заздалегідь вибрала музичні треки – вони грали важливу роль у моєму монтажу. Так само треба було продивитися відзнятий матеріал і обрати найкраще. Це було тяжко, бо гарних кадрів вистачило на 10 таких відео. Багато в чому такий результат став можливим завдяки Іллі: з ним було легко й приємно працювати, як професіонал, він давав мені корисні поради і підказки.

Залишалося лише зібрати все до купи у одне гарне відео.

Як виявилося, більшість моїх однокурсників збиралися робити зйомку в останню суботу – в неділю ми робили фінальний монтаж і презентували проект. На якийсь момент мені здалося, що всім так плювати на те відео. Я запитала себе, чи не докладаю занадто багато зусиль. Але швидко зрозуміла, що у кожного свої пріоритети, цілі і планки. Я прийшла вчитися новому, ставати краще з кожним відео – і так раділа, коли в мене це виходило.

Настав час презентації фінальних проектів. Раніше Марк відкривав відео студентів по черзі завантаження, але цього разу він зробив інакше. Моє відео він відкрив першим. З першої секунди показу мене трусило від нервів і водночас розбирало від гордості. «Так, я це зробила! Це моя робота!». Закінчилося відео. Роздався шквал аплодисментів. І вперше Марк сидів у паузі, підбираючи слова. Я отримала стільки позитивних відгуків, скільки не могла і мріяти. Однокурсники розпитували мене, як я зробила той чи інший ефект, звідки навчилася такому монтажу. І мені було радісно відповідати, що, правду кажучи, нічого складного у монтажі не було. Просто я доклала зусиль і зробила трошечки більше.

Так, були й недоліки, які я помітила з першої секунди відео. Але я нарешті змирилася, що для третього відео в житті я впоралася доволі добре. Раділа, від того, що все вийшло. Сумувала, що закінчується такий курс. Напочатку я навіть злилася: навіщо нам, людям, які пишуть, знімати відео? Але через 5 занять я не могла підібрати слів для того, щоб висловити захоплення. Я була в шоці. Я – людина, яка ніколи не уявляла себе поруч з камерою,  – насолоджувалася кожним успішним кадром чи вивченим прийомом.

Після здачі фінального проекту я говорила з Марком (вирішила його обійняти: мабуть, виглядало дивно, але ж я не тутешня, мені можна). Він наполягав, щоб я продовжувала займатися відео, накопила на камеру. Стверджував, що у мене природній хист. Я ж усвідомила для себе трохи інше: ділитися емоціями, враженнями, історіями можна не лише за допомогою слова, але й у відео, пісні чи (як я могла це забути) танці.

Чомусь я давно вирішила на внутрішній нараді, що письменництво – це те, що в мене виходить найкраще, тому я повинна робити лише це. Втім я ніколи не очікувала, що зможу робити все те саме в іншій формі. Так, було важко, особливо напочатку. Я навіть і не уявляла, як складно тримати все до купи: освітлення, звук, людину в кадрі, ракурс, а потім – нарізку, аудіосупровід, переходи, кольори і ще багато-багато чого. Відчувалося, ніби мене змушують писати лівою рукою, хоча я правша – виходили якісь незрозумілі каракулі. Але адреналін, досвід і рука допомоги від Марка змогли зробити неможливе. Те, що здавалося складним, я навчилася робити на автоматі, з’явилося бажання стрибнути вище себе і пробувати те, що ніхто не робив.

Це був лише перший курс, але того неймовірного досвіду, який я отримала, вистачить ще не на одну історію.

Це розповідь про те, що варто конкурувати з самим собою, ставити високі планки й намагатися їх досягнути.

Це розповідь також про чудового інструктора Марка, завдяки якому моя подорож у світ відеографії виявилася зовсім не страшною.

Забула сказати, що під час курсу ми ходили на екскурсію до місцевої радіостанції, а ще приймали двох гостей-професіоналів, які розповідали про свій досвід і відповідали на наші запитання.

У мене вже був курс Права й етики в журналістиці і він теж був гарним, але розказати нема чого. З восьмого вересня починається безперервне навчання і, сподіваюсь, безперевні історії про нього. Все лише починається.