День народження завжди був особливим. Я готувалася до нього заздалегідь.
У моїй школі були заборонені будь-які прикраси, макіяж, розпатлані зачіски та будь-який одяг, який не входить до стандартної форми. Мабуть, з цієї причини я досі не розумію краси надмірного розмальовування обличчя, засилля блискучих підвісок і сережок та вбрання, яке привертає увагу оточуючих не до людини, яка його носить, а до самого предмету одягу. Хоча були серед моїх однокласників і такі, чий смак не змінився під гнітом суворих правил. Мабуть, кожному своє.
Так от. День народження був єдиним днем у році (окрім 8 березня), коли нам дозволялося одягати те, що заманеться, прикрашати себе зачіскою чи фарбами на обличчі. Це було таке приємне відчуття – ходити святково вбраною серед учнів у однаковій формі: всі знали, що в тебе свято, бо в тебе була та одноденна свобода – виглядати, як принцеса.
Були й інші плюси. Спочатку в нашому класі існувала традиція підкидувати на стільці іменинника стільки разів, скільки йому років. Потім у старшій школі її замінили на дорослішу: під час ранкової лінійки іменинників викликали на «сцену» і всі хлопці класу (або ж дівчата, якщо іменинник хлопець) по черзі цілували винуватця свята у щоку.
Я народилася у День вчителя, коли за вікном періщила злива. І, окрім того, що це каже багато про мою особистість, вищезгадане співпадіння має свою перевагу: дуже часто на мій день народження припадав шкільний концерт, приурочений до свята. Свято панувало у всій школі, у кожному класі і не минало мене.
Я примудрялася розтягувати святкування на цілий тиждень. 4 жовтня ми збиралися сімейним колом, а на вихідних я влаштовувала «вечірку» з друзями. Я любила жовтень усім серцем, як люблю його і зараз, бо це місяць золотавої краси, рефлексії та святкувань, які надихають.


Декілька днів назад я неочікувано згадала, що незабаром моє двадцятиліття. Ювілей, кінець офіційного тінейджерства, бо в англійській мові числа перестають закінчуватися на «teen» саме з 20. Ні, не те, щоб я відверто забула про цей день: ми навіть спеціально запланували подорож до Монреаля, щоб знову відсвяткувати мій ДН у новому місці. Минулого разу це була Прага, у яку я закохалася всім серцем. І якось так склалося, що ми вирішили продовжити традицію. Тепер же у мене є мрія: одного разу порушити це нове правило і святкувати вдома з усіма родичами у Кіровограді-Кропивницькому. Так, колись реалії буденності стають далекими мріями.
Ставлення до ДН з віком змінюється, це правда. Зовсім трошки сумуєш за безтурботністю і проблемами, які мав 2, 5, 10 років назад: яку сукню одягнути, кого з друзів запросити, якими цукерками почастувати однокласників. З іншого боку, дорослість має свої беззаперечні переваги: внутрішнє відчуття сили та свобода приймати рішення, помірний нагляд родичів (як би там не було, навіть через тисячі кілометрів той нагляд залишився :)) та щоденні челенджі, які роблять життя цікавим. А ще, як це не дивно усвідомлювати у 20, з кожним роком я зовсім по-іншому дивлюся на минуле та майбутнє. І нарешті (!) вчуся жити в теперішньому. Скажу навіть, що найприємніше – це не перераховувати здобутки та досягнення, а тверезо бачити напрямки, у яких ще рости і рости, навички, які варто опанувати, грані письменництва, у яких хочеться бути майстерним, і негативні риси характеру, над якими варто взяти верх.
Мабуть, так ми і дорослішаємо, усвідомлюючи, що позаду – досвід, а попереду – можливості.


Сьогодні я би хотіла поділитися з вами тринадцятьма спостереженнями, досягненнями, усвідомленнями і просто ідеями, які назбиралися за мої двадцять невеличких років на цій землі. Вони не претендують на правильність у останній інстанції. Вони просто є і хочуть бути розказаними.
1. Вік – це лише число
Моя мама часто казала, що з самого дитинства я інколи поводила себе, як буркотлива бабуся. Потім я переїхала до великого Києва у 16, вийшла заміж у 18 і опинилася в далекій Канаді у 19. І остаточно зрозуміла, що вік – лише число у паспорті. Я люблю спілкуватися з дітьми точно так само, як і з 30-ти-60-ти літніми. У деяких ситуаціях я можу поводити себе як справжній дорослий, та це не значить, що я перестала дивитися старі мультфільми по вечорах й іноді вередувати. Вік – це лише кількість років, які ми провели на землі, але це не каже нічого ні про наш розум, ні про «дорослість» вчинків.
2. Найважливіше – родина
У підлітковому віці я, як і всі смертні, всіляко намагалася відсторонитися від батьків та рідних. Не лише від них – від усього світу. Ледве цей період закінчився, як я опинилася в Києві і почала бачити рідних раз у місяць. Зараз же наші зустрічі, хоч і продовжуються 3 тижні, але відбуваються раз у півроку. Це складно назвати зустріччю – це ціле святкування! Після всіх цих випробувань відстанню і часом, я більше не ображаюся через дрібниці, розумію переживання та приймаю неідеальності. Я так люблю своїх родичів, що не можу описати це словами. Вони веселі, вірні та люблячі. І їхня підтримка найсильніше відчувається зараз – коли до мене можна дотягнутися лише за допомогою Skype.
3. Одружуватися варто тоді, коли знайшов свою людину, а не «рано», «пізно», «зручно»
Так, мої плани на життя були трошки інакшими. Але доля вирішила звести мене з Андрієм – і не промахнулася. Незважаючи ні на що, вийти заміж за людину, яку я люблю, поважаю та від якої отримую підтримку, було одним з найкращих рішень у моєму житті. Коли нам зустрічається «саме та» людина, це відчувається кожною клітинкою. Головне, не впустити її.
4. Бережи здоров’я змолоду
Це принцип, який я беззаперечно підтримую, але все ще не виконую на повну. Принаймні, я регулярно відвідую стоматолога і ходжу до лікаря, коли є проблеми, не затягуючи. Але це саме той напрямок, в якому мені ще працювати і працювати. Як і кожному з нас.
5. Better done than perfect – Краще зроблено, ніж ідеально
Нам, перфекціоністам, часто страшно братися за роботу, знаючи, що ми не зробимо її ідеально. Але треба просто взяти і зробити!
6. Подорожі відкривають очі
З нашої першої післявесільної подорожі почалися мої закордонні мандри. І я зрозуміла, як корисно подорожувати – отримувати новий досвід, бачити іншу культуру та людей, розширювати світогляд. Життя за кордоном – це зовсім інша історія, а от постійне відчуття новизни від подорожей не заміниш нічим.
7. Шукайте мудрість у книгах та розмовах зі старшими
8. Бути босом самій собі
Несподівано для самої себе я стала фрілансером. Зникли щоденна школа та університет, вчителі та професори, безкінечні завдання та контроль. Спочатку було страшно, потім я виявила, що доволі лінива. Для того, щоб навчитися працювати без нагляду, знадобилося чи не півроку, але зараз я обожнюю такий стиль життя. Так, треба мотивувати себе кожного ранку, адже ніхто не заважає залишитися в ліжку до 9 або дивитися серіали. Лише якщо наші цілі та бажання справжні, ми опановуємо лінь і трудимося. Зараз я полюбила свою «робочу рутину» в бібліотеці, знаю, куди рухаюся, і стараюся не піддаватися спокусі неробства.
9. Займатися тим, до чого лежить душа
З попереднього пункту випливає ось цей, не менш важливий. Як класно мати можливість займатися справою, від якої перехоплює подих, яка надихає та окриляє. Зараз, у свої 20 я люблю писати та читати – будь то журналістика, блог, художня література тощо. Можливо, так буде не завжди. Але це неймовірне відчуття: після років без письменництва виявити, що ти так само любиш це ремесло і зробити його основним заняттям. Це велика удача, і, коли нам справді так щастить, варто діяти.
10. Мостікі – один рік
Рівно рік назад, на мій 19-ий День народження Андрій надіслав мені посилання на сайт mostiki.com і сказав: «Тепер це твій сайт. Пиши». 2-3 роки назад я і подумати не могла, що зможу відверто писати для знайомих і незнайомих людей – сама ця думка лякала. Зараз же я насолоджуюся і процесом, і результатом. Мостікі стали для мене більше, ніж блогом, оскільки тут я ділюся найщирішим. Я пишу не для когось. Пишу просто тому, що не можу не писати. Але знаю, що ви чекаєте, знаю, що плачете і смієтеся після прочитання. Дякую, що ви є.
11. У світі немає ідеальних країн
Переїзд до Канади трохи приголомшив. У грудні ми святкуватимемо рік життя тут, і я неодмінно напишу про це статтю (якщо є запитання про Канаду, надсилай на пошту yomostova@gmail.com). Для багатьох Північна Америка чи Європа здаються казковими краями, де всі живуть в мирі та злагоді. Але це не так, зовсім.
12. Бути українкою класно
У мене ніколи не було проблем із самоідентифікацією. Я поглиблено займалася українською мовою, співала українських пісень, із захопленням вчила історію та віддала десяток років життя народним танцям. Але, опинившись так далеко від усього українського, я відчула неймовірно сильний зв’язок з Україною, і не перестаю повторювати, як я пишаюся своїм бекграундом – що я вчилася, виховувалася, зростала, як людина, саме в Україні. І що генетика в мені українська, як і любов до українських страв.
13. Вчитися ніколи не пізно
Так, середній вік моїх однокурсників 30-40. І вони починають нову кар’єру!

Взагалі тут мало бути 20 пунктів, але я поступово зрозуміла, що ще не набралася стільки мудрості за свої 20 років 🙂 

Попереду ще купа відкриттів, гайда зі мною?