Поки мене відгодовують домашніми стравами і тішать посиденьками у колі родини, думками я все ще повертаюсь до вулиць Лондона, якими гуляла тиждень тому. Перед зустріччю із новим містом я, як завше, переконувала себе не будувати повітряних замків, готувалася прийняти неідеальний, повний недоліків Лондон, а не намріяний Лондон з книжок. Я не хвилювалася, коли вперше бачила Амстердам, Ванкувер чи Париж, але з британською столицею все було інакше – вона завжди здавалася рідною та знайомою. Навіть якщо забути, що Лондон – це культурний та фінансовий центр Європи, столиця колишньої імперії, місто, де можна знайти, що завгодно, то залишиться купа інших причин його любити. Звідти родом Шерлок Холмс, Гаррі Поттер, Мері Поппінс і Свинка Пеппа, чай пообіді та червоні двоповерхові автобуси, найкрутіша королева світу і британський акцент, від якого шаленіють мої вуха. Я бачила Лондон частіше, ніж будь-яке інше місто, у шкільних підручниках з англійської мови і популярних серіалах. Лондон здавався настільки «попсовим», що не вірилося, він  може бути таким, як пишуть, – атмосферним, казковим і королівським. Але Лондон не підвів. І я вже хочу назад.

Ми подали документи на мою британську візу за три тижні до вильоту (Андрій їхав туди у справах). Це було доволі ризиково, адже у Ванкувері її, зазвичай, роблять за 15 робочих днів + доставка поштою. Очікування було важким: як відомо, відсоток відмов у британського посольства доволі високий, та й часу для купівлі квитків залишалося обмаль. На 11 день очікування мені прийшов лист, що рішення було прийнято і паспорт вже їде до мене поштою. І все було б неймовірно круто, але саме рішення – дали мені візу чи ні – залишалося невідомим до моменту, поки я не відкрию конверт з паспортом. Не знаю, де ми взяли віру в краще, але ми придбали квитки, не дочекавшись паспорта. Нерви грали на межі, коли я розривала довгоочікуваний конверт. На щастя, я знайшла на сторінках паспорта свіженьку британську візу із фотографією, на якій мене не впізнає навіть мама. Але хіба не байдуже на те візове фото, коли знаєш, що через тиждень летиш у Лондон?

Аеропорт Heathrow зустрів нас довгими, але організованими чергами. Як нас не лякали проходженням міграційного контролю, все пройшло добре. Коли черга дійшла до нас, ми мали можливість вибрати, до якого віконця підійти. Я зустрілася поглядом з дядьком-офіцером, він усміхнувся і я відчула, що нам точно до нього. Два питання, декілька усмішок – і штампи вже стояли у наших паспортах. Ми були допущені в Великобританію. Ура!

Залишивши сумки в готелі і прийшовши в себе після 9-ти годинного перельоту, ми вийшли, щоб прогулятися нашим районом Covent Garden. Після Ванкувера мене вразило те, як дихають життям вулиці, як все вирує і переливається барвами. Плетені столики на тісних вуличках, де хтось залишив мідії та порожні келихи вина, місцеві, які у спішці перебігають дорогу на червоне світло, сяючі оголошення маленьких театрів, двері пабів, вбрані у червоні троянди, неочікувані повороти й хитросплетіння кам’яних вуличок – все таке живе і справжнє. Ні, не ідеальне, як стрункі скляні ванкуверські хмарочоси чи рівні квадратні вулиці, а динамічне, несхоже, іноді незрозуміле, але чомусь таке затишне і своє, ніби ти вже тут був. Знайомі обриси будівель і чорні блискучі таксі, що звуться кебами, знайомі бабусі, які годину смакують свій келих вина і дівчина у довгому пальті з крихітною чашечкою еспресо у тонких пальцях.

  

Я гуляла без карти і не могла позбутися відчуття дежавю. Мабуть, так буває, коли потрапляєш у «своє» місто. Звісно, я не маю гадки, як жити у Лондоні і чи сподобалося би мені стати місцевою – все-таки гуляти і жити це зовсім різний досвід. Але я точно не сумніваюся, що це було кохання з першого погляду, адже зараз я, як справжня закохана дівчина, зі смутком переглядаю фото і чекаю наступної зустрічі.

Поки Андрій займався своїми справами, я багато гуляла, обідала у маленькому французькому ресторанчику, читаючи про таємний світ лондонського метро у “Neverwhere” Ніла Геймана, блукала у книжкових магазинах і повертала у кожний тісний провулок, який зустрічала на своєму шляху. Звісно, це не все. Після дороги я примудрилася заробити декілька не дуже приємних симптомів – боліло горло, що важко було їсти, спина прихоплювала так, що зовсім не ходилося, а вдень розморювало на сон і я втрачала декілька годин, які могла провести, досліджуючи місто. Зважаючи на це все, я чотири рази відвідувала місцеву аптеку неподалік і залишилася задоволеною («ще один досвід, про який можна написати», – думала я). Та й були ми у Лондоні неповних три дні, а цього досить лише, щоб зиркнути на місто одним оком.

Втім, Лондон дозволив нам відчути себе на смак і ось що я відчула/спробувала/відвідала за час нашого короткого перебування:

– не обов’язково бути багатієм, щоб мати насичену культурну програму у Лондоні. Більшість крутих музеїв безкоштовні: British Museum, Natural History Museum, National Gallery, Science Museum, Tate Modern і багато інших . Я потрапила лише до British Museum і була вражена масштабами та розмаїттям експонатів. Черга на вхід у ранок понеділка зайняла 20 хв. Усередині ви знайдете артефакти з усього світу – від Стародавнього Риму до Кореї та Китаю. І все гігантське, величне й до мурашок спиною.

  

– я уявляла англійські паби темними тісними приміщеннями із запахом розлитого пива й тютюнового диму. Але в реальності паби виявилися найкрасивішими приміщеннями – що з вулиці, що всередині. Більшості з них по 100-200 років і, здається, з тих часів інтер’єр зберігся без змін. Ще одна цікава дрібниця – це «черги» прямо під будівлею пабу, в яких п’ють пиво. Спочатку ми думали, що в такий спосіб люди просто чекають, поки всередині з’явиться вільне місце, і ласують напоями, щоби було веселіше. Потім ми дізналися, що бажаючі пити пиво поза межами закладу можуть виходити на вулицю, але не далі входу у приміщення чи його низенького паркану. Біля пабів навіть ходять спеціальні працівники, які слідкують, щоб клієнти стояли близько до будинку у охайній черзі. В іншому разі заклад можуть позбавити ліцензії. Як на мене, це дуже навіть мило: тісна черга зближає людей краще за Тіндер.

  

– лондонський транспорт дуже дорогий та масштабний, але, на диво, зручний і зрозумілий. У метро та потягах легко розібратися, повсюди знайдуться працівники або просто добрі люди, які допоможуть, коли виникнуть питання. Червоні двоповерхові автобуси взагалі верх мімімішності. До аеропортів легко добратися на спеціальних поїздах-експресах або звичайних потягах. Ціна буде в рази меншою, якщо купувати  квитки онлайн і за декілька днів. До того ж, квиток можна використовувати для будь-якого потяга впродовж дня і не обов’язково з тієї станції, для якої купувався квиток. Забула, для всіх видів метро діє одна накопичувальна картка – Oyster Card. Купуйте її одразу, як прилетите. По-перше, це зручно, по-друге, економить кошти. 

  

– у Лондоні смачно. Сталося так, що ми потрапили у Лондон на Великдень і вирішили сходити у місцеву українську церкву, щоб освятити паску. Замовляти паску у місцевих українських майстринь було запізно, тому я знайшла найближчий магазин, де продавалися традиційні італійські паски (коломба) та шоколадні яйця. Тісто та смак виявилися майже ідентичними до українських, а знайти цю паску зайняло не більше 5 хвилин. Інші страви, які ми куштували, теж приємно вразили. У Fabrique Bakery гарна випічка й какао. Pret A Manger стане в нагоді, якщо немає часу чекати на замовлення. Costa Coffee сподобається прихильникам Старбаксу.

 

Після всього побаченого можу сказати, що Лондон – місто гігантське, і тому тут знайдеться розваг та пригод на будь-який смак. Звісно, масштаби і залюдненість міста відчувається і тоді, коли стоїш у довгих чергах, не можеш поміститися у вагоні метро чи віддаєш за деякі речі грошей навіть більше, ніж у Ванкувері. Втім за все треба платити. Лондон – не виняток. Я досі не знаю, чи сподобалося би нам влитися у скажений ритм його щоденного життя і зробитися місцевими. Але він точно засів у моє серденько і я вже не можу дочекатися, коли зможу побачити його ще. Хоча би на кілька днів, хоча би одним оком.