Коли кохати означає дочекатися
(фрагмент фрески “Створення Адама” Мікеланджело Буонарроті)
Пост про стосунки на відстані був у моєму списку «Написати», мабуть, найдовше. Все почалося 3 квітня 2016 року, коли Андрій запросив мене на перше побачення. Ми гуляли теплим весняним Києвом, ноги гуділи від нових підборів, все було так цікаво і незвично – і тут він раптово зізнався, що через чотири тижні їде до США на стажування довжиною у 3 місяці.
Так, всі обставини склалися якнайкраще: поки Андрій екстерном закривав літню сесію і збирався їхати у Майкрософт, йому пощастило випадково натрапити на мене у потягу Київ – Покровськ. У нас був лише місяць. Місяць, щоб говорити про дитинство, навчання і мрії, знаходити нові улюблені закутки Києва, їсти смородинове морозиво на Хрещатику, спостерігати за тим, як все пізніше сідає сонце, і дивитися один одному у вічі, щоб побачити там себе. Ми не знали, що буде далі і ким залишимося ми – незнайомцями з потягу чи випадково закоханими. Трьох місяців було достатньо, щоб наблизитися до відгадки.
Через різницю часових поясів ми могли спілкуватися лише декілька годин-хвилин у день. Це вам, звісно, не рівноцінна заміна квітково-цукерковому періоду, але краще, ніж нічого. Замість довгих розмов ми обмінювалися повідомленнями у месенджерах, а замість спільних прогулянок надсилали один одному фото того, що бачили навколо. З одного боку, ми були знайомі не так довго, щоб страждати від розлуки, але й достатньо для того, щоб відчувати брак живого спілкування і дотиків. До того ж, випробування відстанню трапилося саме на тому етапі стосунків, коли нам хотілося пізнавати один одного, проводити час разом і просто бути поряд. На жаль, життя не завжди дарує нам те, що хочеться. Але в цьому теж є свої плюси.
За ці три місяці ми встигли зрозуміти одне – ми дійсно сумували. На той момент, ми ще не знали, чи зможемо побудувати гармонійні стосунки, але відчували, що принаймні хочемо спробувати. Після трьох місяців на різних континентах ми знову зустрілися у потягу. На цей раз ми мали спільний пункт призначення, місто Львів, де за два дні безперервного спілкування ми спробували хоч на одну соту компенсувати ті дні, коли нас відділяло 8 тисяч кілометрів. Так, спочатку все здавалося дивним – перші погляди, випадкові дотики, але десь глибоко в душі з’явилося відчуття, що відстань навпаки нас зблизила.
Через півроку Андрій поїхав ще на одне стажування. Інша компанія, але той же континент і ті ж проблеми. І хоча здавалося, що попередній досвід допоможе нам успішно впоратися ще із трьома місяцями розлуки, все було не так просто. Ми вже не були тими випадковими стрічними з Інтерсіті+. Час, проведений разом, зробив нас близькими й рідними, а відпускати рідну людину так далеко – неминуче боляче. Я завантажила себе навчанням (чи то ІМВ зробив це, вже не розбереш), а Андрій був повністю занурений у стажування. Це зайняло наш вільний час і забрало зайву енергію, але, на жаль, не повністю допомогло із сумними думками.
Варто сказати, що ці думки (особливо мої) псували наше спілкування найбільше. Озираючись назад, розумію, що роздуми про відстань теперішню і відстань майбутню (на той час Майкрософт вже дав Андрію контракт про роботу після випуску з університету) стали основною, якщо не єдиною, причиною наших суперечок і моїх сліз. Можливо, стосунки на відстані це романтично та, часом, корисно, але, якщо відстань перетворюється на спосіб життя, то кохання стає важкою ношею. Я не кажу, що любити у розлуці неможливо (на щастя, мені не довелося перевіряти це на власний досвід). Але такі стосунки не для всіх і зберегти їх – по-справжньому важко. Нам було важко і це щира правда.
ти знаєш, частини світу лише дві.
географи помиляються, підручники кажуть неправду.
одна – там, де я, друга – там, де ти.
все інше – вигадки.
бо лише ми знаємо, де справді закінчується поділ,
де ранок не бореться з вечором,
кілометри з милями,
я – з тобою.
зустрічаються часові пояси,
потяги, потоки новин.
зустрічаються недосказані слова,
фрагменти, знаки
і ми.
– я не вірю у відстань, я вірю в нас.
квітень 2016
Під час другого стажування ми вигадали ще один спосіб дізнаватися про життя один одного і при цьому не так сильно залежати від різниці у часі, коли у когось ще зарано, а у когось запізно. Ми записували один одному короткі відео на 5-10 хвилин, у яких ділилися останніми новинами, говорили про все, що накипіло, або просто нагадували, що чекаємо зустрічі. Оскільки я більш говірка, ніж Андрій, то часом мої відео займали довше часу, але це не було проблемою – Андрій міг дивитися їх тоді, коли йому було зручно, і записати відповідь, як з’явиться час. У такій формі спілкування багато плюсів, серед яких можливість бачити один одного кожен день, не підлаштовуватися під часові пояси і, звісно, передивлятися ці відео хоч по двадцять разів. Деякі з них ще досі збереглися на моєму телефоні і немає нічого цікавішого за те, як дивитися на Юлю з минулого і посміхатися, слухаючи її переживання. (По секрету: все буде добре, якщо в це вірити).
Кожні надіслані квіти чи передані подарунки були на вагу золота. На річницю нашої першої зустрічі консьєрж мого будинку передала пакет із незрозумілим вмістом. Піднявшись на свій поверх, я сіла й почала розпаковувати невідому посилку. Всередині я побачила нас з Андрієм, вірніше, наш портрет, змальований зі спільного фото з нашої першої спільної подорожі до Львова. Я плакала від щастя. Коханого не було поруч, але його любов, вона була тут.
Я ненавиділа розлуку, але розуміла, що вона була необхідністю (і не лише для кар’єри Андрія). Розлука ставалася саме тоді, коли наші стосунки потребували її найбільше. Так, ми скоротили квітково-цукерковий період, але стали набагато ближче. Так, ми знову втратили три місяці, ще й тоді, коли були на межі розриву, але відстань показала нам, що ми дійсно хочемо бути разом. Кілометри – це тест на стійкість і терплячість, і пройти його – найкраща нагорода.
Я не вірю у довготривалі стосунки на відстані, але вірю у цілющу силу тимчасової перерви один від одного. Ба більше, я вдячна відстаням, адже вони оголюють нерви і виявляють наші слабкі місця, а це важлива перевірка перед тим, як пов’язувати з кимось своє життя.
Однак, зізнаюся й у тому, що у період розлук я жила у страху. Я вчилася смиренню й терпінню, життя ж бо непередбачуване, але кожний щасливий момент псувала одна єдина думка, що щастя закінчиться і нас знову розділятимуть кілометри. Три місяці – це не страшно. Страшно жити порізно роками, і саме цей шлях чекав на нас.
Можна було змиритися і чекати? Мабуть, можна. Чи вижили би стосунки? Гадки не маю. Ми обрали бути разом.
Якщо у вас схожа ситуація, я не хочу, щоб ви вчиняли так само. Та й взагалі, слухати чужі поради – погане рішення. Наші долі різні. Не для всіх змінити університет, вийти заміж у 18 і переїхати на інший кінець планети – це ключ до щастя. Подібна сміливість може якщо не зламати мрії, то точно призвести до втрат. За все треба платити, і у щастя своя ціна.
Я відчувала, що приймаю правильне рішення, те ж відчував і Андрій. У таких ситуаціях не існує легких шляхів і перевірених секретів успіху. Чекати один одного роками – невідомість, бути разом – невідомість не менша. Варто розуміти, що шлюб хоч і може здаватися ідеальним рішенням для стосунків на відстані, він аж ніяк не є гарантом кохання до самої смерті. Люди закохуються, змінюються, розходяться і сходяться. Ми одружилися, бо відчували своє. Робити крок у невідомість не так страшно, коли тебе тримає за руку хтось рідний і близький.
Минуло вже майже два роки і я буду не до кінця щирою, якщо скажу, що ні разу не задумувалася, як би виглядало моє життя, якщо би ми пішли іншим шляхом. Мені добре тут і зараз. Здається, все так, як має бути.
А стаття ця була написана саме сьогодні, бо я в Україні, а Андрій за 8 тисяч км. Якраз ідеально, щоб згадати, як воно любити на відстані. Мостік, я вже скучила.
Сміливі завжди мають щастя.
«Тигролови» Іван Багряний