Ми переїхали до Ванкувера у грудні 2017 року. Майже навпомацки, не розкладаючи карт таро і не звіряючись із зірками. Ванкувер був тимчасовим пунктом для тих, хто не зміг одразу отримати робочу візу США (там все вирішує лотерея). Тож з першого дня зародилося відчуття, що ми тут ненадовго. Ми купували найдешевші меблі й техніку, щоб, коли настане потреба переїжджати, не було сумно з ними розставатися. Це був наш перший досвід життя за кордоном. І хоч місто не стало своїм, рідним, до кінця зрозумілим, Ванкувер залишив по собі багато безцінних усвідомлень.

Саме тут взяли початок три нові віхи нашого життя: життя сімейне, адаптація в незнайомій країні та пошуки себе, свого покликання. До цього моменту життя, здавалося, йшло закономірно й просто. Школа, вступ, університет. Передбачити майбутнє було нескладно. Та якимось магічним чином та через нашу сміливість, у яку досі складно повірити, змінилося все. Майбутнє стало повним можливостей і далеких доріг. Було складніше зрозуміти, який вибір правильний і який шлях істинно наш. З’явилося море вільного часу і право вибирати – стільки свободи у мене не було за все життя. Але зі свободою прийшла необхідність прокладати свій шлях самотужки, щоденно нагадувати собі, куди й навіщо я прагну, вчитися слухати внутрішній голос і не з’їдати саму себе через дрібниці.

Все це ми переживали у Ванкувері. Дощове місто, зі скляними будинками, які набувають кольору неба – похмуро-сірого, рідше іскристо сонячного. З людьми різними – добрими і нещасними. З природою, як на найкращих шпалерах Windows, і безрозмірною свободою бути тим, ким хочеш. У нас з ним не склалося любові – ні з першого погляду, ні з останнього. Захоплення й відкриття змінялися гнівом і відчаєм – це рано чи пізно відчувають усі іммігранти. Ми не стали у Ванкувері своїми і не очікували цього (!): два роки термін замалий. Але не весь досвід має бути винятково позитивним, щоби бути корисним. Радше навпаки.

Нестача культурних розваг та недоступність частих подорожей спонукали до саморефлексії та посиленої роботи над собою. Ванкувер допоміг зрозуміти наступне:

  1. Велика українська діаспора – це круто, але аж ніяк не панацея від проблем чи нестачі спілкування
  2. Нетворкінг (тобто корисні знайомства) завжди на вагу золота
  3. За океаном теж вистачає проблем
  4. Краще усміхатися, бо так диктує етикет, ніж хамити, бо етикет відсутній
  5. Можна працювати баристою в 40, можна ходити в університет в 50, можна…та все, що завгодно
  6. Расизм, ненависть до ЛГБТ спільноти чи російськомовних українців діаспори (так, а такого повно), одним словом, будь-яка нетерпимість до інших людей – це, в першу чергу, демонстрація власної обмеженості та нестачі людяності (і адекватності). 
  7. Переїзд за кордон – великий крок, переїзд удвох – це 100% командної роботи. 

Це були непрості два роки. За насиченістю та досвідом ці два роки відчуваються на всі чотири. Але попрощалися ми вчасно. Найважливішим усвідомленням було вчасно відчути, що це не наша історія. Вже не наша. Легше було би залишитися і продовжити все по протореному шляху, але серце спонукало сказати «стоп». Дякуємо Ванкуверу, що допоміг в цьому розібратися. 

Наша наступна зупинка – Мюнхен. Чи довгою вона буде, покаже час. Та я вже не можу дочекатися отримати цей новий, інший, ні на що не схожий досвід – і прожити його наповну.