Так, я знаю, що сьогодні вже 16 (а у когось і 17) січня. Так, я знаю, що всі вже моляться, щоб вечЕрі (а разом з ними застілля) залишилися у солодких спогадах і не нагадували про себе у головному болю на наступний ранок. Але я вірю, що заслуговую на читацьке прощення з однієї простої причини: я лише повернулася з українських канікул. Тритижневих, довгоочікуваних, насичених канікул з присмаком джетлегу. Канікул, на які чекали півроку. Цікаво дізнатися про поїздку до України?

Мінімум фото, Інтернету і текстів (по правді, жодних текстів), максимум зустрічей, поїздок, цукерок «Рошен». Завжди напередодні я пишу списки: що взяти з собою, щоб у валізі не набралося більше 23 дозволених кілограмів, які ліки й колготки придбати, з ким зустрітися, що покуштувати. Графік виходить безвихідно насиченим, а плани грандіозно нереальними. І я обов’язково уявляю, як зніматиму фото (а краще відео) усіх чудових місць, які побачу, як напишу десятки історій для блогу – о так, ще більше контенту!

І щоразу, у результаті, дивуюся своїм нереалістичним поглядам. Коли 22-годинний переліт залишається позаду і я раптом усвідомлюю, що я вже на іншому кінці світу (АКА вдома), телефон, ноутбук і фотоапарат виявляються останніми речами, які я хочу брати до рук. Я забуваю про їхнє існування, як і про те, що у мене є блог, робота, читачі. І все б нічого, але, куди б я не поїхала за ці три тижні, скільки б знайомих не бачила, чи не кожен другий з першої секунди довгоочікуваної зустрічі нагадував мені: «А я читаю твій блог! Коли наступна стаття?». Потім тема заходила про знайомих знайомих знайомих з різних куточків України, які теж читають або просять переповідати все те, про що я пишу, які оновлюють сайт щотижня, які не зупиняються на одній статті, а перечитують ще зо п’ять стареньких текстів і не ведуть лік часу. Серце б’ється швидше, на обличчі мимохіть розквітає усмішка … і я відчуваю безмежний сором, як автор, який не заслуговує на таких відданих читачів. Одна половина мозку не встигає відпочивати від щоденних застіль і позитиву навколо, а інша мучається від провини, що статті публікуються не надто регулярно.

Мені шкода, правда. Цього року я чекала, що Святий Миколай все-таки не витримає і принесе мені різочку (хоча би в обличчі мого діда Миколи). Приніс лише шоколадні цукерки, а це означає, що він ще вірить у добре в мені.

Новий рік – новий старт. Яка солодка брехня, але, принаймні, 2019 рік я можу розпочати зі статті-оновлення й швидко перейти до справи.

Тож що там з українськими канікулами?

22 години перельоту, загубилися наші валізи, їдемо в “Ашан” за одягом, зубними щітками й шоколадом, живемо без речей у напівпорожній квартирі з Airbnb.

Валізи прилетіли з Франкфурту – і це найкращий подарунок від Святого Миколая, привіт, мої улюблені речі, я не хотіла вас втрачати. Зустрічі, сніданки не вдома, старі друзі, ожеледиця, літри обліпихового чаю.

До Києва приїжджають батьки, не можемо наобійматися, поїзд Київ-Львів, гуляємо Старим містом групкою в 7 людей, їмо сирники з кавою, зазираємо в кожен відкритий музей.

Поїзд, дорога, Кіровоград-Кропивницький, нарешті Дім, найміцніший сон за останні півроку, не можу звикнути до повної тиші.

Полтавська область, село Потоки, ювілей нашого тренера-свата, зустрічі, тости, застілля, конкурси?

Новий рік на дачі у колі найрідніших, жива височенна ялинка на вулиці, швидке переключення каналів на останніх хвилинах 2018 року, щоб знайти привітання президента, handmade суші, танці.

Дні народження, столи, які ніколи не закінчуються, відраза до червоної ікри, Черкаська область, село Водяники, гірськолижний курорт, Андрій вчиться кататися на сноуборді, ми спостерігаємо за ним згори.

Домашня мамина кутя, на яку я чекала цілий рік, останні спроби наобійматися на півроку вперед, пакування валіз, закупи в дорогу (цукерки, згущене молоко, ліки), швидке прощання, бо ми не плачемо, те саме Інтерсіті – Київ-Покровськ, де Андрій підійшов до мене знайомитися, дім Оришича, дві години сну.

Літак, холод-спека, німецькі сосиски у Франкфурті, незліченні перевірки, бомбардувальник з пропелером везе нас з Сіетла до Ванкувера, слава Богу, приземлилися, таксі везе нас по звичному Ванкуверу і нарешті дім. Звісно, не той дім-ДІМ, та все одно свій, облюбований, затишний, наш.

Ось такими були канікули.

2019-ий наступив. Помітила, що чим старше стаю, тим менше маю трепету й великих надій напередодні нового року. Може, це й до кращого: менше очікувань – менше розчарувань. Але подобається мені тенденція, чи то пак мода, підсумовувати уроки й здобутки року, що минає. Людям легше аналізувати життя, розбивши його на періоди – будь-то місяці чи десятиліття. Я – не виняток.

2018-ий став роком великих змін, несподіваних відкриттів у самій собі. Він навчив мене:

* бути впевненішою у собі і не шукати підтверджень своєї хорошості ззовні, від інших людей

* чіткіше розставляти персональні кордони, відмовлятися від того, що не подобається, не дружити заради самого факту дружби, припиняти розмови, які не приносять нічого хорошого

* бути босом самій собі, шукати мотивацію всередині, вибудовувати режим і спосіб життя таким чином, щоб бути максимально працездатною і гармонійною

* прислухатися до організму і його бажань, помічати його реакцію на їжу/сон/спорт, ходити до лікарів заздалегідь

* ділитися з «другою половинкою» усім – щирі розмови зберігають довіру й теплоту стосунків

* не вимагати від себе нереального

* кайфувати від внутрішнього росту, який відчуваєш, постійно виходячи із зони комфорту

Це ті усвідомлення, до яких підштовхнув мене 2018-ий, але до їх досягнення мені ще багато працювати.

Що ж я планую на цей рік? Розповідати не стану (й навіть не натякатиму). Сенс розказувати про те, що поки лише записане на папері й закарбоване у мріях? Сподіваюся, ви прочитаєте про їх здійснення у наступних статтях цього блогу.

Дякую, що читаєте. І з Новим роком!

(фото: с. Водяники, Черкаська обл.)