Ванкувер – місто-курорт. Куди не глянь – скелясті гори, блакитні озера, холодний океан й вічнозелені ліси. Кажуть, за один день тут можна посьорфити, полазити по скелях, покататися на паруснику, спуститися на лижах і стрибнути з банджі-джампінгом. Ми, звісно, ще так не пробували, але, якщо ви – суперлюдина, то все вищезазначене можна реалізувати в межах Ванкувера. І це вражає.

Та найбільша місцева розвага – хайкінг. Що значить похід в гори (похід з ночівлею в палатці має назву кемпінг). Набридла дощова ванкуверська зима? Сходи на хайк і подивися, як виглядає засніжений ліс. Набридло спекотне літо? Сходи на хайк і охолонь в затінку дерев. Хочеш перевірити друзів на справжність? Сходи з ними … Правильно, на хайк!

Тож, як ви вже здогадалися, за 2 місяці проживання у Ванкувері нашим новим знайомим вдалося витягти нас на гору – в прямому й переносному значенні. Тут це відбувається саме так: ввечері вам пишуть «Го завтра на хайк на таку-то гору», ви питаєте, як довго займає маршрут, вам щось жартують у відповідь. Наступного ранку ви лежите, притиснувшись до пухкого снігу максимально можливою площею вашого тіла, й розумієте, що то були не жарти. Та вже пізно… Але про все по порядку.

Нас запросили на гору Seymour. До неї ходить міський автобус – $10 в обидві сторони й 30 хв їзди. Це один з тих випадків, коли дорога до цікавого місця є цікавою сама по собі. Якщо час від часу протирати долонею запотілі вікна автобусу, можна побачити сцену з «Дванадцяти місяців»: дощовий Ванкувер змінюється на туманний, зелені дерева покриваються ледь помітним інеєм, а згодом – по узбіччях розкидається білосніжне полотно, ріже очі, дерева нагадують багатоповерхівки. Ось так осінь перетворюється на зиму – таку, як описано в усіх казках, – іскристу, сліпучу, вгрузлу у сніг.

По приїзду (й після того, як ваші очі перестали боліти) необхідно прийняти доленосне рішення: яким маршрутом йти. Тут є вибір на будь-який смак – від найлегшого й найменш тривалого до такого, про який мені й думати страшно. Ми обрали другий маршрут – не найелементарніший, але й не складний (принаймні, так було написано на мапі). Тут варто зауважити, що:

а) я не ходила в зимові походи і уявляла хайк як прогулянку зимовим лісом

б) я одягла найзручніші речі й три светри – на всяк випадок

в) моє взуття виявилося найслизькішим з усіх. Ох ці тімберленди…

Отже, ми, натхненні й під враженням від краси навколо, рушили в дорогу. Важко сказати, коли саме я зрозуміла, що люди зі снігоступами – розумні, а я – зовсім ні. Мабуть, це було через 5-10 хвилин від початку, коли я вперше хлюпнулася носом в пухкий шар снігу. Я засмутилася. Наш маршрут складався з постійних підйомів і спусків, сніг танув під теплом взуття і ставав ще слизькішим. Я намагалася забратися нагору – і безуспішно скочувалася назад. Я навіть умудрилася впасти два рази, просто стоячи на місці.

-Приз «Найкраще падіння 2017» отримуєєє…

Так, приз точно мій. Порадившись з усією компанією, ми вирішили, що повернемося назад і рушимо найлегшою стежкою.

Якщо у вас лЮдське взуття чи (ще краще) снігоступи, то ця стежка справді найлегша. Для мене ці нещасні 5 кілометрів перетворилися на гру «Юля падає, Юля котиться». Стежка була набагато вужчою, ніж попередня, і часто траплялося, що ми підіймалися туди, де вже збиралися спускатися люди, я не могла залізти й добрі (терплячі!) канадці допомагали витягувати мене за обидві руки. Мені здається, коли вони бачили мене другий раз в цей день, то обходили непротоптаною дорогою, лише щоб не перестріти цю дівчинку-нещастя. Через якийсь час я вже заходилася сміхом від кожного падіння, спускалась на четвереньках, відштовхуючись руками, або з’їжджала просто на п’ятій точці. Юля – оптиміст.

Врешті-решт, ми дочухкали (доповзли) до Dog Mountain, звідки відкривається вид на сусідні гори. На вершині зібралося купа людей та їх здоровенних собак (вони шаленіли від кількості снігу). Час від часу хмари розходилися, туман ставав прозорішим і починалася фотосесія. Крізь захмарене небо відчувалося, як сліпить сонце й обпікає обличчя. Потім – така ж дорога назад.

Після цього Юля вивчила, що, коли ви вирішили йти на зимовий хайк, треба мати:

  1. Зручний, багатошаровий одяг.
  2. Снігоступи (!)
  3. Термос з чаєм
  4. Легкий перекус
  5. Сонячні окуляри
  6. Водостійкі рукавиці
  7. Жирний крем з SPF фільтром на обличчі й гігієнічну помаду на губах
  8. Друзів, які витягнуть тебе із кучугури

Знаєте, хайк – гарний вид дозвілля. Як приємно було потім йти по рівній землі, відігрівати руки й ноги в теплому автобусі, пити чай під час коротких перерв, годувати маленьких нахабних пташок горішками, лежати на трьохметровому шарі снігу… 

А ще приємніше було прокинутися на наступний день з болем у всіх м’язах й ходити по дому танцем пінгвіна. Це як ціле літо не займатися хореографією, а потім піти першого вересня на урок класики. Ну, ви знаєте, як це 😊

Похід у гори нагадує нам про прості радощі життя, на які ми часто не звертаємо уваги в буденності. Теплий чай, рука допомоги від друзів, сніжки й розталий лід за коміром. Все-таки не дурні канадці, що так люблять хайк.

Чекаю на ваші зимові історії у коментарях. Ви б пішли на хайк?