Завжди десь далеко у серцевині своєї підсвідомості я хотіла бути схожою на неї. Мабуть, всі доньки такі. Коли я ставала старшою і мені зауважували, що я говорю, усміхаюся, здивовано здвигаю брови, як моя мама, я переможно раділа. Я і зараз пам’ятаю її фотографії – студентські роки, золоте волосся, стильний костюм – і хоча мода вже давно змінилася, вона для мене там ікона стилю.

Мама вчила бути гарною: подобатися в першу чергу самій собі, коли дивишся в дзеркало перед виходом із дому, любити власне відображення з помадою і без, у сукні чи у джинсах.

Кожного ранку її збори на роботу нагадують магічний ритуал чи-то beauty-перевтілення: укладка, макіяж, сукня, яка елегантно підкреслює все найкраще, крапля парфумів, які залишаться стояти у повітрі, навіть коли вона вийде з дому, і, звісно, підбори. Я знаю, вона буде йти по вулиці і ловити погляди перехожих, їй буде трошки приємно – вона усміхнеться про себе.

Так було, є і буде завжди – це не про довгі ноги чи вирячені форми, а про магічну жіночу силу, яка захована десь у самому стержні. Вона усміхатиметься і прийматиме компліменти, їй подобається увага – жінці вона потрібна, щоб відчувати себе прекрасною і сильною. Коли молоді парубки подавали мені руку на сходах київського тролейбуса, поступалися місцем у метро, цікавилися, яку книжку я читаю, робили компліменти, і, коли мій майбутній чоловік підійшов знайомитися у потязі,  – я завжди усміхалася і думала про ту саму жіночу силу, яка несподівано відродилася і в мені.

Якщо у світі існують супергерої, то моя мама одна з них. Вона, здається, може все – від ремонту до організації весілля, від найсмачнішого борщу до дизайну сайтів. Та це все не має значення. Секрет смачного борщу і неймовірного весільного декору – її любов.

Мама любить поратися в землі, я це знаю. Коли думки обсідають її голову, коли їй трошечки сумно чи вона сповнена весняного натхнення, мама зачинає садити, полоти, обрізати невдалі паростки й ніжити молоді. У такі миті, здається, вона щось шепоче землі, щось довіряє лише їй.

В якійсь із книжок про жіночу природу я читала, що сила наша – в землі, що енергія і натхнення – десь у її надрах. Моя мама черпає її саме звідти, я впевнена. Її материнство, її переживання і творчість – все там: у тюльпанах, трояндових кущах, ялинах і курчавих листях салату. Вона – саме життя і його творець.

Мама – перша і найголовніша жінка у нашому житті. Після неї будуть десятки інших – розумніших, привабливіших, успішніших. Колись настане день і ми побачимо свою маму у всій її неідеальності. Вона буде зла чи несправедлива, кричатиме чи ображатиметься. Вона зробить щось неправильно. У якийсь момент всі ми розуміємо, що наші батьки не без вад. Що робити тоді? Любити їх так само? Так само по-дитячому рівнятися на їхній приклад?

Нещодавно, коли я вже сама прожила у шлюбі майже рік, мама сказала, що поведінку батьків починаєш розуміти лише тоді, коли сам стаєш батьком чи матір’ю.  І нехай мені не відоме материнство, щось у цих словах відкрило очі. Так, наші батьки не ідеальні. Так само і ми не будемо ідеальними батьками. Мами завжди будуть любити нас понад усе – і, в першу чергу, понад себе самих. Вони виношували маленьких людей всередині, близько-близько до серця. Говорили з нами, коли ми ще не могли відповісти, співали колискові, слова яких досі лунають на задвірках пам’яті. Вони були з нами одним цілим. І навіть, коли ми відділилися від них – спочатку фізично, згодом збудували стіну образ і нерозуміння – вони залишилися частиною нас і цілим Всесвітом.

Їхня любов часто застилає очі. Їхнє бажання вберегти, захистити іноді закриває від всього світу. Любов, навіть чиста материнська, робить людей сліпими і нерозсудливими. Мені цього не зрозуміти, як і вам, допоки одного дня нова маленька людина не пробудиться всередині живим згустком тепла.

Еріх Фромм у своєму «Мистецтві кохання» пише, що найвища і найскладніша форма любові – це любов матері, яка відпускає свою дитину у вільне плавання. Я досі не можу зрозуміти, як щиро і довірливо моя мама відпустила мене за тисячі кілометрів, далеко від усього знайомого і, найголовніше, від самої себе. Коли я думаю про те, що мені доведеться теж відпускати своїх дітей у далекому майбутньому, вже одна ця думка не дає спокою. Як складно матері відпустити своїх дітей у дорослий незвіданий світ, так складно відділити частину самої себе. Фромм правий: немає благороднішої форми любові і самопожертви, як не заважати дітям будувати власне життя і шукати щастя. Нехай навіть за океаном.

Мамо, ти завжди розумієш все без слів, але я не можу мовчати, коли слова самі просяться назовні. 

Дякую за те, що ти саме така. 

Ти жінка, якою мені хочеться бути, з усіма недоліками і помилками – та хто з нас не без гріха?! То завдяки тобі я колись зрозуміла, що жінка – це не про сукні й помади, вареники і очі-блискавки. Жінка – це про той особливий дар, який є в тобі: творити, оберігати, зцілювати, плекати, кохати і боротися. Завдяки тобі я люблю своє жіноче «Я», прославляю його, піклуюся. Я росту і прагну колись дотягнутися до твоєї висоти.

З Днем народження, мамо! З Днем народження, прекрасна жінко!