Настав час розповісти про Монреаль. На мій День народження ми вирушили у міні-подорож і обрали Монреаль пунктом призначення.

Вам треба знати, що…

це друге за величиною місто Канади і столиця єдиної франкомовної провінції Квебек. Упродовж століть французи і англійці ділили Монреаль між собою. Вони залишили по собі не лише старовинну архітектуру, європейську кухню та генетичну любов до прекрасного, а й двомовність. Хоча французька мова вважається офіційною (всі оголошення та назви написані нею), монреальці знають англійську й легко переходять на неї – лише скажеш “sorry”. За деякими даними, місцеві жителі не обмежуються двома мовами і з натхненням вчать інші, як справжні європейці.

Монреаль вже давно вважається таким собі містком у Європу для жителів Північної Америки. І, насправді, якщо ти ніколи не відвідував Європу й провів все життя на цій стороні півкулі, то повіриш усій європейськості Монреаля. Нас з Андрієм, звісно, не проведеш: до Парижа Монреалю далеко. Втім навіщо їм бути схожими? Сама унікальність Монреаля у поєднанні двох світів, стилів та культур – північноамериканської та європейської. Такий симбіоз може здаватися абсурдним, але, повірте, це дуже цікаве поєднання. Саме тому ми обрали Монреаль для осінньої подорожі на моє двадцятиліття. Я сумую за європейською їжею, архітектурою, настроєм і людьми: коли живеш у Канаді, починаєш відчувати різницю. Тому Монреаль було обрано для задоволення моєї жаги до європейськості. Все-таки до нього летіти 5 годин, а не 10-12.

Ми купували квитки заздалегідь і обійшлися вони нам у 500 канадських доларів з кожного у дві сторони. Летіли місцевою авіалінією WestJet. Нас доставили вчасно і без ускладнень, єдине засмутило – не було одіозної їжі на борту (лише за гроші). Не знаю як ви, але я сприймаю перельоти, аеропорти та нові авіалінії як частину подорожі. Завжди цікаво, чи бігають скажено люди на свій рейс, як одягнені стюардеси, чи жартує пілот перед вильотом та який пайок роздають пасажирам. Стільки всього несподіваного відбувається, що переліт стає повноцінною частиною загального враження від міста.

Андрію вдалося зловити на камеру вид нічного Ванкувера

Ступивши на монреальську землю з борта літака, ми одразу ж відправилися купувати квитки на громадський транспорт. Ні, ми не забули про багаж: ми просто летіли без нього. На нашому рейсі у вартість не входили «чумадани», лише carry-on (тобто дві маленькі сумочки чи сумка й рюкзак, які ти береш із собою до літака). Я, звісно, не любитель гуляти по аеропорту з рюкзаками, але  ми летіли всього лише на 5 днів і всі речі помістили в carry-on.

Автомат із квитками на метро/автобус (квиток один для всього транспорту) ви знайдете легко. А от який проїзний купляти, то ціла наука. Ми десь читали, що треба брати картку з можливістю поповнення, а потім вернути її та відшкодувати гроші (за саму картку, звісно). На екрані якраз був такий варіант і ми вирішили, що то, мабуть, краще. Коли ми поїхали до міста, то дізналися, що існують спеціальні тарифи на вихідні та три дні і коштують вони вполовину дешевше, ніж наші щоденні поповнення. А, ну і так, картку повернути не можна. Ми, звісно, засмутилися, але ви будьте розумніші і не спішіть обирати тариф. Почитайте, перекладіть написи з французької – ви ж нікуди не запізнюєтеся. Ох ці тарифи на громадський транспорт: це вже не перший раз, що ми витрачаємо більше, ніж можна було би. Вік живи, вік учись.

У монреальських автобусах нас здивували спеціальні полиці для валіз: дуже зручно і нічого не падає на голову. А метро вразило розмірами. От уявіть найбільшу станцію київського метро і збільште її у три рази. Отакі гігантські станції у Монреалі. Втім, як і їхні потяги: трапляються сучасні вагони і старенькі, але всі вони надзвичайно швидкі і довжелезні.

На фото важко передати масштаби, тому вірте на слово 🙂

Як людину, яка прожила у Ванкувері вже майже рік, мене не міг не вразити зовнішній вигляд монреальців. На відміну від нашого міста, де в пошані спортивний чорно-сірий стиль хайкера, тут, подивившись на жителів, згадуєш сцени із французьких мелодрам. Тут люблять осінні пальта та лаковані туфлі, я бачила сукні, манікюр і навіть верхній одяг із хутром. Повірте, для Ванкувера це справжній ексклюзив. Коли ще й чуєш, як усі ці гарно одягнені люди мило теревенять французькою, на хвилинку забуваєш, що ти десь у Канаді. А ще тут популярно читати у громадському транспорті: звідусіль бачиш людей, занурених у свої ранкові газети, старі бібліотечні книги та свіженькі бестселери. Ну і, звісно, телефони, куди без них.

Ми заселилися у готель, який заздалегідь забронювали на booking.com. Його назва Manoir Sherbrook, що у перекладі замок (помістя) Sherbrook. Я чомусь вбила собі у голову, що класно було би пожити у старенькій атмосферній будівлі, а не типовому готелі – вони ж усі дуже схожі. Коли ми зайшли до кімнати, я на секунду обімліла. Ми опинилися чи то в музеї із кришталевими люстрами та розписними стелями, чи то в гостях у якоїсь монреальскої бабусі з порцеляновими тарілками на стінах та сторічними меблями. Маю попередити, що такий антураж підійде не для кожного. Фотографії на сайті виглядали прикольно та й випити чашечку англійського чаю біля каміну приємно. Втім за всі 4 ночі я так і не змогла спокійно поспати. Всюди мені щось ввижалося, я прокидалася і не впізнавала місце, де знаходжуся. Ну самі розумієте: люстри, вази, порцеляна – взагалі не схоже на нашу ванкуверську квартирку. Однієї ночі я так перелякалася серед сну, що злякала своїм криком Андрія, і наступного ранку боялася, що нас попросять з готелю. Але, звісно, такого би не сталося – на ресепшені працювали наймилі бабусі.

Пан сіли і просять

У такому інтер’єрі тільки ностальгувати

Окрім зовнішнього вигляду, у готелю був ще один плюс – безкоштовні сніданки. Вони проводилися у спільній залі з оксамитовими кріслами і комином. Сніданок складався з круасанів, йогурту з мюслями та чаю/кави. Для наших українських шлунків цього було недостатньо, але монреальські круасани залишилися у моїх спогадах назавжди: де би ми не ласували випічкою, вона завжди була смачною.

Можете лише уявити, як смачно було

Взагалі їжа у Монреалі – це тема для окремої статті. Іноді я ловлю себе на думці, що подорожую заради їжі (це і була одна з причин, чому ми вибрали Монреаль). Навіть коли я їжджу на гостини до України, я заздалегідь планую все, що треба скуштувати і привезти із собою: від сушених кальмарів (от ви смієтеся, а так іноді хочеться) до маминих вареників з сиром-медом і Різдвяної куті, на яку ми, дай Боже, потрапимо.

На цьому приємному гастрономічному моменті ми і зупинимося. Для ілюстрації наших вражень та спостережень я зафільмувала відео і зібрала його до купи (поки не насмілююся називати це монтажем). У мене ж був цілий курс з відеографії: тепер я не можу оминути візуальну сторону історії. Історія має бути ще й побаченою. Не судіть суворо… Втім це ваше право як глядача-читача 😊

До зустрічі у новій частині монреальських пригод.